— Ще чого? Ти нам не заважатимеш, — не відпустив його від себе сусід по палаті. — Це свої люди, просто відвідувачі. Ходімо з нами.

— До мене теж мають приїхати, — опирався чемний Ігор Свиридович. — Незручно.

— Ходімо, — потяг його за собою Гліб Євгенович. — Знайдуть тебе твої відвідувачі. Ми ж будемо недалечко.

Чоловіки вчотирьох протопали сходами на перший поверх, вийшли з корпусу лікарні, повернули наліво, знайшли гарну тінь від вікових акацій і сіли на ослін. Опіковий центр, як і сама обласна лікарня, розташовувався на території великого і добре доглянутого скверу, тому всі корпуси оточувала безліч дерев і кущів різних порід. Дефіцитом тут був не затишок, а вільний ослін.

— А ти, значить, знову на море? — запитав Гліб Євгенович у Кості, гостя, якого привів його друг. — Так швидко рік минув! Знову з сім’єю подорожуєш чи сам?

— Купив нову машину, випробовую, — ухильно відповів той.

Розмова наткнулася на неприємну тему, і всі це відчули. Що стосується особистого транспорту й подорожей, то про це в присутності Гліба Євгеновича можна буде говорити не раніше, ніж він забуде про аварію, а в присутності Дениса Митрофановича — як він купить нову машину.

— Ага, — філософськи прорік підсумок Гліб Євгенович, — тут не знаєш, де знайдеш, де загубиш.

До чого це висловлювання можна було пришити, хтозна. Проте треба було підтримати розмову, і Ігор Свиридович вголос пожалкував, що через його хворобу Тетяна й Грицько не змогли поїхати на море, як планували.

— Це ваші діти? — поцікавився Денис Митрофанович. — Ті, яких я тут часто зустрічаю?

— Атож, тільки, на жаль, це не наші діти, а просто гарні молоді люди, які дали нам з дружиною притулок після пожежі.

— Невже забрали до себе? — спитав Костя, заїжджий гість.

— Майже так, — відповів Ігор Свиридович. — Вельми незручно перед ними… Ні, звичайно не до себе, але віддали нам свою хату, яка звільнилася, коли вони побралися.

— Прямо не віриться, що нині є такі люди.

— Не кажіть! Це справді унікальний випадок, — погодився Ігор Свиридович. — Не інакше як на нашій долі позначився промисел Господній. Нам з дружиною поталанило.

— А свої діти у вас є? — чомусь дуже підозріло поцікавився Костя, і в його тоні слухачам почулося намагання знайти для себе вирішення якогось делікатного питання чи спробу скинути з душі неприємний тягар.

Але тут вони побачили, що до них наближається Тетяна, с пустими руками — вже без своїх традиційних сумок і пакунків.

— Ось де ви сховалися! — привіталася вона. — А я зайшла в палату, бачу — вас немає, залишила там речі і пішла шукати.

— Довго блукала? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, у мене гарний нюх, — пожартувала Тетяна. — Крім того, я з теорії знаю, що чоловіки в кожну можливу мить ходять наліво. Отож я вийшла з корпусу, повернула наліво і знайшла вас. Я посиджу з вами, гаразд? — запитала в усіх разом, і чоловіки хором погодилися.