— Я криком закричала подумки, що хочу повернутися додому, — сказала вона, звертаючись до довгої й порожньої кімнати, у якій тепер не було ані його письмових столів, ані комп’ютерів, ані його книжок, ані його музики, ані його життя. — Саме так усе було. Ти згоден, Скоте?
Але відповіді вона не почула. Мабуть, він уже сказав усе, що хотів сказати. І, може, це й добре. Можливо, це на краще.
Тепер, коли африканка була ще мокра від озерної води, вона могла б, загорнута в ній, повернутися в Місячне Коло, якби захотіла; загорнута в ці вологі чари, вона могла б податися навіть далі, до інших світів, які існують за Місячним Колом… бо вона не сумнівалася, що такі світи існують і що люди, які спочивали на кам’яних лавах, зрештою стомлювалися там сидіти, підводилися зі своїх місць і вирушали на пошук таких світів. Загорнута в мокру африканку, вона, мабуть, може навіть літати, як літала у своїх снах. Але вона не стане цього робити. Скот умів бачити сни наяву, іноді вони були просто блискучими — але таким був його талант і його робота. Для Лізі Лендон одного світу було більше, ніж достатньо, хоч вона відчувала, що, мабуть, завжди берегтиме у своєму серці місце й для того іншого, де їй довелося побувати й де сонце ховалося у свою оселю грому, тоді як місяць підіймався над обрієм у своїй оселі срібної тиші. Але, зрештою, навіщо їй ця чортівня. Вона має місце, де може повісити свого капелюха, і має доброго автомобіля, щоб на ньому їздити; вона має лахи для тіла й черевики для ніг. Вона також має чотирьох сестер, одна з яких потребує великої допомоги та розуміння, щоб успішно пройти крізь роки, що чекають її попереду. Буде ліпше, якщо вона дозволить африканці висохти, дозволить, щоб її прекрасна, смертельно небезпечна вага снів і магії випарувалася і щоб вона знову стала якорем. Раніше чи пізніше вона поріже її на клаптики й завжди триматиме один при собі як засіб проти магії та чарів, річ, яка б утримувала її ноги на землі, вартовий, який не дозволяв би їй вирушати в далекі мандри.
Тим часом вона хотіла висушити своє волосся й перевдягти мокрий одяг.
Лізі рушила до сходів, ронячи темні краплі на деякі місця, де вона стікала кров’ю. Обгорнута навколо її тіла африканка сповзла на стегна і стала схожа на спідницю, екзотичну й навіть трохи сексуальну. Вона обернулася й подивилася через плече на довгу порожню кімнату, яка, здавалося, дрімала, пронизана запилюженими смугами серпневого сонячного світла. Вона й сама була золотою в цьому світлі і знову здавалася молодою, хоч вона цього й не знала.
— Думаю, я зробила тут усе, що треба, — сказала вона з несподіваним ваганням у голосі. — Я йду звідси. Прощавай.
Вона зачекала. Чого чекала, вона й сама не знала. Нічого не було. Але було відчуття
Вона підняла руку, ніби щоб помахати нею, потім опустила її знову, мовби чимось збентежена. Вона легенько всміхнулася, і сльозинка скотилася їй по щоці, але вона її не помітила.
— Я кохаю тебе, любий. Усе так само.
Лізі стала спускатися сходами вниз. На якусь мить у кімнаті затрималася її тінь, але потім зникла й вона.
Кімната зітхнула. І поринула в тишу.
Післямова автора
Існує озеро, до якого ми — і в даному разі під «ми» я маю на увазі велике товариство читачів і письменників — приходимо, щоб напитися і щоб закинути туди свої сіті. «Історія Лізі» фактично посилається на десятки романів, поетичних творів та пісень, намагаючись проілюструвати цю думку. Я кажу це не для того, щоби вразити когось своїм розумом — тут більше йдеться про серце, аніж про розум, — а тому, що хочу назвати кілька з цих чудових риб і віддати належне тим, хто на це заслуговує.