24

Лізі могла б просидіти там із цим листом довго, але полудень швидко спливав. Сонце було ще жовтим, але воно вже наближалося до обрію і скоро почне набувати того дивовижного помаранчевого кольору, який вона пам’ятала так добре. Вона не хотіла бути на стежці навіть перед самим заходом сонця, а це означало, що їй слід поквапитися. Вона вирішила залишити рукопис Скота тут, але не під Деревом Історій. Натомість вона залишить його на самому краю ледь помітної улоговинки, яка позначала місце останнього спочинку Пола.

Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком.

Ти граєшся з вогнем, Скуте, — сказав батько Скота, коли той запропонував одурманити Пола… і батько мав слушність.

Хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, — сказав Скот Лізі, коли забрав її до Місячного Кола з їхньої спальні в «Оленячих рогах». — Він ніби із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому!

Він був і досі на ньому. І рідина, яка занурювала людину в ніч, була ще в ньому, ніби всі ці роки й не існували.

Лізі поцілувала потьмяніле скло шприца — вона сама не знала, навіщо вона це зробила, — і поклала його в коробку разом з останньою історією Скота. Потім, тримаючи в оберемку злинялі рештки весільної афґанки доброї матінки, Лізі попрямувала до стежки. Вона подивилася побіжним поглядом на дощечку, яка лежала у траві біля неї, напис на ній хоч і збляк і став геть примарним, проте ще міг бути прочитаний, — ДО ОЗЕРА, — потім увійшла під затінок дерев. Спершу вона радше кралася, ніж ішла, її ходу сковував страх, що на неї чатує щось поблизу, що його дивний і жахливий розум відчує її. Потім помалу-потроху вона розслабилася. Довгий хлопець був десь в іншому місці. Їй подумалося, що, може, його взагалі немає в Місячному Колі. А якщо він і був тут, то ховався десь у самих глибинах лісу. Зрештою, Лізі Лендон була лише невеличкою частиною його інтересів, а якщо спрацює те, що вона задумала, то вона стане ще меншою частиною, бо її останні вторгнення в цей екзотичний, але страшнуватий світ були мимовільними, а незабаром вони й зовсім припиняться. Після того як Дулей пішов із її життя, вона не бачила причини, з якої вона могла б приходити сюди самохіть.

Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам’ятаєш?

Лізі прискорила ходу, й коли вона підійшла до того місця на стежці, де лежала срібна лопата з іще темним від крові Дулея совком, вона переступила через неї, подивившись у її бік лише миттєвим неуважним поглядом.

На той час вона вже бігла.

25

Коли вона повернулася до порожнього кабінету, горище сараю було гарячішим, ніж будь-коли, але Лізі було навіть прохолодно, бо вдруге вона повернулася звідти, промокши до кісток. Але цього разу навколо її стану, наче дивний широкий пояс, були обмотані рештки жовтої афґанки, також просякнуті водою.

Користайся африканкою, написав їй Скот, і він сказав їй, вона знає, як повернути її, не в Місячне Коло, а в цей світ. І вона, звичайно, знала. Вона забрела в озеро, обгорнувшись африканкою, потім вийшла на берег. А тоді, стоячи на твердому білому піску того пляжу і майже напевне стоячи там востаннє, дивлячись не на засмучених і мовчазних глядачів на лавах, а в протилежний бік, дивлячись на поверхню води, над якою скоро зійде вічно повний місяць, вона просто заплющила очі й зробила… що? Захотіла повернутися назад? Ні, то було щось активніше, аніж це, менш замислене… але не позбавлене смутку, попри все це.