1

О чверть на восьму того вечора Лізі мала передчуття. То було не перше передчуття в її житті; вона вже мала принаймні два інші. Одне в Баулінґ Ґрін, незабаром по тому, як вона увійшла до лікарні, куди забрали її чоловіка після того, як його було поранено під час урочистої церемонії, організованої англійським факультетом. І, безперечно, вона мала таке передчуття того ранку, коли вони збиралися летіти до Нешвіла й вона розбила склянку, у якій стояли їхні зубні щітки. Третє передчуття прийшло до неї тоді, коли небо стало прояснюватися після грозових дощів і осяйне золоте світло пробилося крізь хмари. Лізі й Аменда сиділи в кабінеті Скота над сараєм. Лізі переглядала папери на головному письмовому столі Скота, який він називав Великим Слоном Ідіота. Поки що найцікавішою річчю, яку вона там знайшла, була пачка помірковано сміливих французьких поштівок із клаптиком паперу на них, на якому було написано почерком Скота Хто надіслав мені ці речі? Поруч із вимкненим комп’ютером стояла коробка з револьвером усередині. Вона ще була накрита кришкою, але Лізі перетнула стрічку, якою вона була перев’язана, нігтем свого пальця. Аменда була через кімнату, в алькові, де стояла стереосистема Скота, яка включала в себе телебачення та музику. Вряди-годи Аменда чула, як її сестра бурчить, нарікаючи на безлад, що панував у шухлядах та на полицях. Одного разу Лізі голосно висловила свій подив із приводу того, як міг Скот узагалі знайти тут нехай там що.

І саме тоді в неї виникло передчуття. Лізі закрила шухляду, яку вона досліджувала, й випросталася, сидячи на кабінетному стільці з високою спинкою. Вона заплющила очі й просто чекала, коли зненацька щось накотилося на неї. Це була пісня. Ментальний програвач освітився, й позначений легким носовим призвуком, але непомильно приємний голос Генка Вільямса заспівав: «Прощавай, Джо, нам час, нам час. Нам час, нам час в дорогу, штовхай, штовхай у море пірогу…»

— Лізі! — гукнула Аменда з алькова, де Скот мав звичай сидіти і слухати свою музику або дивитися кінофільми на відеомагнітофоні.

Якщо тільки він не дивився їх, сидячи посеред ночі в кімнаті для гостей, звичайно. І цієї миті Лізі почула голос професора з англійського факультету коледжу Прата — у Баулінґ Ґрін, лише за шістдесят миль від Нешвіла. Не більш як на відстані довгого плювка, місус.

Я радив би вам приїхати сюди якомога скоріше, — сказав їй по телефону професор Мід. — Ваш чоловік захворів. Боюся, це дуже серйозно.

«О моя Івонно, о моя кохана, нам час, нам час, нам час…»

— Лізі! — голос Аменди дзвенів, як щойно викарбувана монета. Чи повірив би хтось, що вона була у стані повного ідіотизму ще вісім годин тому? Ні, мем, я вам не вірю. Не розказуйте мені небилиці, сер.

Духи зробили це за одну ніч, — подумала Лізі. — Атож, духи.

Доктор Янцен вважає, що необхідна операція. Так звана торакотомія.

А Лізі подумала: Хлопці повернулися з Мексики. Вони повернулися до Анарени. Бо Анарена була їхнім домом.

Які хлопці? Чорні й білі хлопці. Джеф Бридж і Тімоті Ботемз. Хлопці з «Останнього кіносеансу».

У цьому кінофільмі вони завжди молоді, — подумала вона. Вони завжди молоді, а Сем зе Лаєн завжди мертвий.

— Лізі!

Вона розплющила очі й побачила, що її велика сестричка стоїть у дверях алькова з очима не менш блискучими, аніж був дзвінким її голос, і, звичайно ж, у руці вона тримала коробку з касетою «Останнього кіносеансу», і Лізі опанувало відчуття повернення додому, час мені додому, час.

Але чому так? Тому, що пиття з озера мало свої маленькі переваги? І ти приносив у цей світ щось із підібраного там? Підібраного або випитого? Так, так і так.

— Лізі, золотко, з тобою все гаразд?

Таке лагідне співчуття, така материнська стурбованість настільки не відповідали вдачі Аменди, що Лізі охопило відчуття нереальності.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я лише дала відпочити очам.