— Не тому?

— Я зроблю це тому, що я люблю тебе, — сказала Аменда тоном простої гідності. Потім запитала тоненьким голосом. — Але ти будеш там зі мною, чи не так?

— Я тобі обіцяю.

— А може… а може, твій друг порішить нас обох і мені не треба буде турбуватися про Ґрінлон узагалі?

— Не називай його моїм другом, я вже тобі вдруге повторюю.

Аменда посміхнулася з виразом сумного смирення.

— Я спробую це запам’ятати, якщо ти перестанеш мене називати Мендою — Брудним Кроликом.

Лізі вибухнула сміхом.

— Чому ти не рушаєш, Лізі? Дощ припиняється. І, будь ласка, увімкни обігрівач. Тут стає холодно.

Лізі увімкнула обігрівач, виїхала заднім ходом із паркувального майданчика і звернула до дороги.

— Ми поїдемо до твого дому, — сказала вона. — Дулей, певно, не спостерігає за ним, якщо там був не менший дощ, аніж тут, а я сподіваюся, він був не менший. А навіть як і спостерігає, то що він побачить? Ми поїдемо до тебе додому, потім поїдемо до мене додому. Двоє літніх жінок. Невже дві літні жінки можуть його стривожити?

— Малоймовірно, — сказала Аменда. — Але я рада, що ми відправили Канті та міс Баґі Бамперс у тривалу подорож, а ти хіба ні?

Лізі теж була рада, хоч і знала, що їй доведеться давати по телефону довгі пояснення. Вона виїхала на шосе, яке було тепер порожнім. Вона сподівалася, що не натрапить на повалене дерево, яке лежатиме поперек дороги, хоч і знала, що таке може бути. Грім гуркотів над головою і, схоже, був чимось невдоволений.

— Я перевдягнуся вдома у щось пристойніше, — сказала Аменда. — А ще я маю в холодильнику два фунти доброго м’яса. Я покладу його в мікрохвильову піч, щоб воно швиденько відтануло, бо я дуже голодна.

— У мою мікрохвильову піч, — уточнила Лізі, не відриваючи погляду від дороги.

Дощ припинився на даний момент, але в небі вже купчилися нові чорні хмари. Чорні, як капелюх фокусника, сказав би Скот, і її знову опанувало гостре відчуття його втрати, відчуття порожнього місця, яке ніколи не буде заповнене. Необхідного місця.

— Ти мене чуєш, маленька Лізі? — запитала Аменда, й Лізі усвідомила, що її сестра досі говорить. Що вона щось і про щось їй каже. Двадцять чотири години тому вона боялася, що Менда більше ніколи не заговорить, і ось тепер вона її просто не слухає. Але хіба не в такий спосіб обертається світ?

— НІ, — чесно визнала Лізі. — Мабуть, не чую. Пробач.

— Схоже на тебе, ти завжди такою була. Завжди десь у собі… Голос Аменди урвався, й вона стала дивитися у вікно.

— Десь у моєму маленькому світі? — запитала Лізі, усміхаючись.