— Вам ліпше зупинитися біля дороги.

— Я так і зробила, але я хочу вимкнути телефон, перш ніж він ударить мене струмом або щось таке. Побачимося завтра…

— У крилі Еклі…

— Гаразд. О другій. Я приїду з Амендою. Дякую вам за… — Угорі над ними знову сяйнула блискавка, й вона мимохіть зіщулилася, але цього разу вона не була така сконцентрована, а грім, хоч і був гучний, проте не загрожував порвати її барабанні перетинки. — …за ваше розуміння, — закінчила вона фразу й натиснула на кнопку end, не сказавши «до побачення». Дощ полив одразу, ніби чекав, коли вона закінчить свою розмову. Він нестямно молотив по автомобілю. Лізі тепер не бачила не тільки пікнікового стола, а й капота своєї машини.

Аменда схопила її за плече, й Лізі пригадала ще одну пісню кантрі, де говорилося, що тільки кощаві пальці можуть продавити тіло до кістки.

— Я не поїду туди, Лізі, я не поїду!

— Ой, Мендо! Мені ж боляче!

Аменда послабила тиск, але не відхилилася. Очі їй палахкотіли.

— Я туди не повернуся!

— Повернешся. Лише поговорити з доктором Олбернісом.

— Ні…

— Заткнися й вислухай мене.

Аменда закліпала очима й відсахнулася, стільки люті уклала у свої слова Лізі.

— Дарла і я відвезли тебе туди, бо в нас не було вибору. Ти була не більш як шматком м’яса, з якого витікала слина — з однієї дірки, і сеча — з другої. І мій чоловік, який знав, що це станеться, подбав про тебе не лише в одному світі, а й у другому. Ти мені зобов’язана, велика сестричко Мендо-Кролику. І саме тому ти повинна допомогти мені сьогодні вночі й собі самій завтра, і я не хочу чути нічого, крім «Так, Лізі». Дійшло?

— Так, Лізі, — промурмотіла Аменда. Потім подивилася на свої порізані руки й знову заплакала. — А що, як вони знову відправлять мене в ту кімнату? А що, як вони зачинять мене там і стануть мити губкою та поїти соком, який пахне клопами?

— Вони так не зроблять. Не зможуть. Вони взяли тебе туди на умовах добровільності. Я й Дарла дали на це згоду, позаяк ти повністю відключилася.

Аменда сумно захихотіла.

— Скот мав звичай казати так. А іноді, коли бачив, як хтось опинився в такій халепі, то казав: «Цей уже відімкнувся».

— Так, — погодилася Лізі, відчувши, як її шпигнуло гострим болем. — Я пам’ятаю. Хай там як, а зараз із тобою все гаразд. У цьому суть. — Вона взяла руку Аменди, нагадавши собі, що з нею треба бути лагідною. — Ти поїдеш зі мною туди завтра й допоможеш тому докторові відгадати загадку моїх шкарпеток.

— Спробую, — погодилася Аменда. — Але зроблю це не тому, що я тобі зобов’язана.