— Гай Єдинорога! — Перервав його Рендом. — Ось на що це схоже! Дивіться!
Він виявився правим. Попереду нас лежала галявина, усіяна валунами. Між ними знаходилася криниця, джерело струмка, вздовж якого ми пересувалися. Поляна була більшою, рослинність пишнішою. Мій внутрішній компас стверджував, що це зовсім інше місце. І все ж схожість не могла бути випадковістю. Єдиноріг вискочив на камінь біля джерела, глянув на нас і відвернувся. Можливо, він дивився на океан.
Ми під"їхали ближче і тут гай, Єдиноріг, дерева, струмок постали перед нами з надзвичайною яскравістю і ясністю, ніби вони випромінювали якесь особливе світло, що надавало кольорам чарівну силу, і вони тремтіли, майже невиразно вагаючись. У мені виникло якесь дивне почуття, мабуть, так відчувають себе, прямуючи в пекло!
З кожним кроком мого коня щось зникало з оточуючого нас світу. Несподівано взаємозв"язки предметів змінилися, перспектива зруйнувалася, моє почуття глибини пропало, все в полі зору стало іншим. Я бачив всю зовнішню поверхню предметів, але площа, займана ними, не змінилася. Всюди були кути і порівняльні розміри речей стали просто безглуздими. Кінь Рендома піднявся на диби і заіржав. Величезний, немов апокаліптичне бачення, він миттєво нагадав мені «Герніку». До свого жаху я виявив, що це явище не оминуло і нас трьох: кубічний просторовий сон перетворив і Рендома, який все ще боровся зі своїм конем, і Ганелона, якому поки вдавалося впоратися з Вогняним.
Але Зірка побувала не в одній переробці, та й Вогняний багато бачив на своєму віку. Ми припали до них і відчули дивні незрозумілі рухи. Ренді, нарешті, вдалося нав"язати коню свою волю, хоча з кожним кроком все ще продовжувало змінюватися.
Потім прийшла черга світла. Небо потемніло, але не так, як вночі. Воно перетворилося на плоску, не відбиваючу світло, поверхню. Таким же став простір між предметами, у світі залишилося лише світло, що випромінювалося самими предметами, але і воно поступово знебарвлювалося. Площини речей випромінювали біле сяйво різної інтенсивності, але найяскравішим сяйвом, величезним, вселяючим жах, було світло Єдинорога, який раптово встав на диби, і бив копитами по повітрю, заповнюючи собою відсотків дев"яносто всього творіння. Я бачив його рухи точно в сповільненій зйомці і мені стало страшно, що він зітре нас в порошок, зроби ми ще один крок.
Потім був тільки світло.
Потім повна нерухомість.
Потім світло зникло і не залишилося нічого, навіть темряви. Провал в реальності, який міг тривати мить або вічність…
Потім повернулася тьма, за нею світло. Тільки вони помінялися місцями. Світло заповнив проміжки, окреслюючи порожнечі, які, ймовірно, були предметами. Першим звуком, який я почув, був струмок. Першим, що я відчув, було тремтіння Зірки. Потім я розрізнив запах моря.
Потім з"явився Лабіринт або його спотворений негатив…
Я нахилився вперед і світло по краях предметів посилилося. Нахилився назад, і світло зникло. Знову вперед, далі, ніж раніше…
Світло розливалося, навколо з"явилися різні відтінки сірого. Колінами я м"яко подав Зірку вперед.
З кожним кроком щось поверталося в світ. Поверхні, структури, кольори…
Позаду я почув шум: Рендом і Ганелон рушили за мною. Лабіринт піді мною не відкривав свою таємницю, але набував чогось, що знаходило своє місце у виникненні світу навколо нас.
Я продовжував спускатися. Знову повернулося відчуття глибини. Море, тепер ясно видиме праворуч від мене, відокремилося від неба, хоча можливо чисто візуально. До цього здавалося, що небо і море злиті в якесь первісне споконвічне море води внизу і води вгорі. Потім це здалося зловісним, але поки явище існувало, я не помічав його. Ми спускалися по кам"янистому схилу. Він, ймовірно, починався позаду гаю, куди нас привів Єдиноріг. Метрів за сто нижче лежав абсолютно рівний майданчик. По виду це була цільна, без тріщин, скеля неправильної овальної форми довжиною метрів двісті. Схил, по якому ми їхали, повертав ліворуч і знову повертався, описуючи величезну дугу. За дальнім краєм площадки не було нічого: земля круто обривалася в це дивне море.
Ми продовжували свій шлях, і всі три виміри, здавалося, знову вступили в свої права. Сонце стало таким, як і раніше, величезною кулею з розплавленого золота. Блакитне небо було більш темним, ніж в Амбере, і абсолютно безхмарним. Точно такого ж відтінку блакить моря не порушували ні острів, ні вітрило. Я не бачив жодного птаха і не чув жодного звуку, крім тих, що видавали ми й коні. Над цим місцем панувала неймовірна тиша. У частині мого раптово загостреного сприйняття нарешті знайшов своє місце на поверхні внизу і Лабіринт. Спочатку я подумав, що він вирізаний по скелі, але коли ми під"їхали ближче, я побачив, що він викладений всередині її — золотисто-рожеві вихори, немов прожилки в екзотичному мармурі, що здавалися природними, незважаючи на те, що візерунок явно служив для якоїсь мети.
Я натягнув поводи. Решта порівнялися зі мною. Рендом праворуч, Ганелон ліворуч. Ми мовчки розглядали Лабіринт. Темна, неправильної форми пляма стерла частина узору прямо під нами, від його зовнішнього краю до центру.
— Знаєш, що, — нарешті, промовив Рендом, — це виглядає так, ніби хтось зрізав верхівку Колвіра на рівні темниць.
— Точно, — зронив я.