Рендом глянув на Ганелона, потім на мене.

— Ти знаєш, варто спробувати, — зауважив він. — Зрештою, що нам втрачати?

— Те, що ще залишилося від нашої здатності орієнтуватися. Сама ідея непогана. Якщо тут нічого не станеться — спробуємо. Але мені здається, чим далі ми їдемо, тим швидше зникає дорога позаду нас. Ми просто не переміщаємося в просторі. За таких обставин я не вирушу з місця, поки не буду впевнений, що іншого вибору у нас немає. Якщо кому-небудь потрібно, щоб ми опинилися в якомусь місці, то нехай пошле трохи розбірливіше запрошення. А ми почекаємо.

Вони обидва згідно кивнули. Рендом став було спішуватися, але раптом завмер, одна нога в стремені, інша на землі.

— Скільки років пройшло, — прошепотів він. — А я ніколи не вірив в це…

— Що таке? — Також пошепки запитав я.

— З"явився вибір, — відповів він і вискочив у сідло. Рендом дуже повільно подав коня вперед. Я поїхав за ним і через кілька митей побачив його. Такий же білосніжний, як і в гаю, Єдиноріг стояв, наполовину схований зеленою папороттю.

Коли ми зрушили з місця, він повернувся і через кілька секунд майнув попереду, зупинившись за стовбурами величезних дерев.

— Бачу! — Прошепотів Ганелон. — Подумати тільки, значить він насправді існує… Це ж ваш фамільний герб!

— Так.

— Тоді це добрий знак.

Я нічого не відповів, але рушив за Єдинорогом, не втрачаючи його з виду. У тому, що ми повинні слідувати за ним, я вже не сумнівався.

Він тримався так, щоб що-небудь весь час закривало його від нас, з неймовірною швидкістю перебігаючи від укриття до укриття, уникаючи відкритих місць, не залишаючись у Відображенні на прогалинах. Ми скакали за ним, забираючись все далі і далі в гущавину, яка вже зовсім не була схожа на ліс, що росте на схилах Колвіра. Тепер ліс з усіх околиць Амбера найбільше нагадував Арден: місцевість була порівняно рівною, а дерева ставали все величнішими.

Минула година, потім друга, перш ніж ми вийшли до маленького чистого струмка. Єдиноріг повернув до нього. Коли ми їхали по березі, Рендом зауважив:

— Це місце мені здається знайомим.

— Згоден, — відповів я, — але не зовсім. Не можу зрозуміти, в чому справа.

— Я теж.

Незабаром почався підйом, що ставав все крутіше. Їхати стало важче, але Єдиноріг також уповільнив крок, щоб коні не відставали. Грунт став кам"янистий, дерева не такі високі. Струмочок звивався і дзюрчав. Я втратив рахунок його вигинів, але поступово ми наблизилися до вершини невеликої гори, по схилу якої ми і переміщалися.

Вибравшись на рівну площадку, ми поскакали до лісу, з якого витікав струмок. Краєм ока я помітив праворуч від себе прірву і далеко від нас — крижане холодне море.

— Високо ми забралися, — пробурчав Ганелон. — Начебто схоже на рівнину, але…