Місяця квітня на 17-й день
Коли вже було багато в Персії християн, і церкву ж свою, і єпископів, і пресвітерів, і дияконів мали, зрушилися на гнів і лють волхви, що з найдавніших волхвів рід свій вели, учителями, провідниками і захисниками були нечестивої перської лжевіри. Зрушилися з ними разом на заздрість і юдеї, які завжди були для християн ворогами, і, об"єднавшись з волхвами, намовили царя перського Саворія відновити гоніння на християн, а спочатку оббрехали перед ним святого Симеона, який був єпископом градів, названих Салік і Ктісифон, наче той християнський єпископ ворожий Перському царству, має приязнь з царем грецьким і сповіщає йому все, що діється в Персії.
Саворій спочатку наклав данину велику і нелегку на християн і приставниками данини учинив мужів найсуворіших, утискаючи такими тягарями вірних. Тоді відкрито почав пресвітерів і служителів Божих убивати, церковні скарби грабувати й самі церкви руйнувати, зі землею рівняти, а Симеона святого, як ворога царства Перського і їхньої злочестивої неправдивої віри, схопити й до себе привести звелів. Коли ж схоплений і веригами залізними зв"язаний був Симеон святий і приведений до царя з двома пресвітерами — Авделом й Ананієм, не лише не настрашився його гніву, а й не поклонився йому. Через те ще дужче розлютився цар, спитав святого, кажучи: «Чому не вклонишся, як же спершу кланявся?» Відповів святий: «Спершу не приводили мене до тебе так, як же нині я приведений, і кланявся я, віддаючи достойну честь царству твоєму.
А нині, тому що приведений я, щоб відректися від Бога свого і відступити від віри своєї, не годиться мені кланятися тобі, ворогові мого Бога». Переконував його цар, щоб поклонився сонцю, і обіцяв йому за те багато дарів і почестей: якщо ж сонцеві не поклониться, то нахвалявся все християнство винищити у своєму царстві. Але коли бачив святого мужнім, що ні ласкою, ні погрозами не схиляється, звелів вкинути його до в"язниці. Коли ведений був святий із царських палат, побачив його Устазан-євнух, старий літами, який виховував царя Саворія з дитинства його і в пошані був, перше мав у домі царському місце. Він, сидячи при царській палаті, побачив, що єпископа Симеона святого виводять, зразу встав з місця свого і поклонився низько Божому архиєрею.
Святий же Симеон відвернув лице своє від нього і гнівно підняв голос свій, докоряючи йому як відступникові, бо християнином спершу був, а потім поклонився сонцю через страх перед царем. Устазан же зранився серцем, почав плакати, і ридати, і скинув одяг дорогоцінний, одягнувся в чорний і поганий одяг і, сівши біля дверей палат, плакав, кажучи собі: «Горе мені, окаянному, як явлюся перед Богом моїм, якого ж я відрікся. Ось Симеон відвернув лице своє від мене через відступництво моє, як же на мене погляне Творець мій?» Те кажучи, ридав невтішно. Довідавшись же про те, цар Саворій зразу прикликав до себе Устазана, годувальника свого, і, бачивши його заплаканим, спитав, яка причина такої його печалі і що настільки скорботне трапилося з ним у царському дворі. Відповів Устазан: «Ніколи нічого нещасливого чи сумного не траплялося зі мною у твоєму царстві, проте волів би я витерпіти всі нещастя у світі, аніж те одне, через яке болить мене нині серце і плачу, що дотепер живу на землі такий старий, давно мав би померти, і ще дивлюся на сонце, йому ж, як богові, поклонився. І не помер швидше, ніж відступив від Бога, Творця всього творіння, і пошанував творіння більше, ніж Творця.
Але зробив те не правдивим серцем, а лицемірно, вдаючи, що тобі благоугодний. І став з обох причин достойний смертної кари: і тому що від Христа, Бога мого, відступив, і що тобі, на старість свою, невірним став. Але присягаю Богом, неба і землі Творцем, що більше такого гріха не буду чинити, не прогніваю більше Господа мого і Бога Ісуса Христа, Царя безсмертного, задля смертного царя. Не схилю більше колін своїх перед творінням Божим, але поклонятимуся самому Творцеві віднині довіку». Те чуючи, Саворійцар здивувався вельми несподіваній зміні Устазана і більше почав на християн лютувати, думаючи, що вони волхвуванням якимось звабили й перемінили Устазана. Жаліючи ж старця, просив його, як батька, щоб не чинив такого богам їхнім приниження, і собі безчестя, і царському дому печалі, і переконував його то ласкою, то погрозами. А Устазан сказав: «Досить того, що було, безумства, у старості моїй сподіяного, більше такого не зроблю, щоб вшановувати творіння більше, ніж Творця». Після довгих і різних вмовлянь бачив цар, що не схилився Устазан до його волі, засудив його на страту мечем. Коли вели Устазана блаженного на смерть, прикликав той до себе одного вірного друга свого, євнуха, кувикуларія царського, і просив його, аби пішов до царя, сповістив прохання його, кажучи: «Царю, так говорить Устазан: згадай служби мої, якими ж з юности моєї спершу батькові твоєму, тоді тобі послужив аж дотепер зі всілякою приязню. І не треба свідків, які б говорили, ти сам добре знаєш. За все ж те одного в тебе прошу дару: зроби відомим усім, за що помираю, звели проголошувачу голосно проголосити, щоб знали князі, і бояри, і весь люд, що не за якусь неприязнь і недоброзичливість до царя Устазан помирає, але саме за те, що християнин і не хоче відректися від Бога свого». Коли ж це було сповіщено Саворію, він зразу звелів, щоб було за проханням Устазановим: сподівався-бо цар у більший страх кинути всіх християн, коли почують, що й Устазана старого, чесного і люб"язного мужа, вихователя царського, не пожаліли, але за ісповідання імени Христового без милосердя передано смерті. А Устазан святий инакше собі думав: що християни, яких відступництвом своїм настрашив і засмутив, почувши про його навернення і за Христа мученицьку смерть, зрадіють і до подібного страждання мужньо укріпляться. І так, коли мученикові святому відтинали голову, у той час проголошувач голосно викрикав, що не за що инше, лише за Христа Устазан під меч дав голову. Про таку кончину Устазана довідався святий Симеон-єпископ, який у в"язниці з пресвітерами та иншими християнами сидів, невимовної радости зі всіма сповнився і прославляв Бога, який вернув Устазана з блуду й вінцем мученицьким увінчав.
Був же після того вдруге прикликаний до царя Симеон святий, і багато сміливо говорив перед царем про віру християнську, і поклонитися сонцю і цареві не хотів — через те цар у гніві був, звелів усіх християн вивести з темниць і ув"язнення на смерть у день Спасителевих страстей — Господа нашого Ісуса Христа. Було ж виведених числом сто, серед них же було багато пресвітерів і дияконів та инших клириків. І засудив цар, щоб усіх мечем убили перед очима Симеоновими, а в кінці й Симеона щоб потяли. Коли всіх на смерть вели зв"язаних, старійшина волхвів, голосно взиваючи, говорив: «Коли хтось із вас хоче живим бути і з царем поклонитися сонцю, зразу відпущений буде на свободу». І жоден до нього не озвався, не відповів, ніхто з них не захотів вибрати життя тимчасове, але кожен хотів усім серцем померти за Христа Життєдавця. А святий єпископ, укріпивши їх до небоязливої смерти, сповіщав їм багато з Письма слів божественних й утішав надією вічного життя в Небесному Царстві. І потяті були всі. На кінець і пастир словесного стада Симеон святий, передпославши стадо своє до Христа, Пастирів начальника, схилив голову свою під меч і перейшов до Господа. Потяті були й обидва пресвітери, з ним разом взяті, — Авдел й Ананій, обидва літами постарілі. Коли Ананія схилили під меч, почав боятися і тремтіти зі страху. Стояв же там муж один сановитий на ім"я Пусик, який був приставником всіх справ ручних у домі царському, був же потаєним християнином. Він, бачивши Ананія-пресвітера, який злякався страти, крикнув йому: «Не бійся, старче, замруж очі й будь мужнім, бо зразу побачиш світло божественне». Ледве це муж той сказав, зразу пізнали, що він християнин, взяли його і до царя привели.
Він же без страху перед царем визнав себе християнином, нечестя ж перського відрікався. І сповнився гніву цар, звелів його не мечем, але иншою, лютішою, заморити смертю: прорізавши шию його ззаду, витягнути язик назад і відрізати, тоді з усього тіла шкіру здерти. І так заморили святого. У той самий час взяли і доньку його, діву на ім"я Аситрія, і після катівського допиту вбили за Христа. И инших багато в той час убитих було за визнання імени Ісуса Христа. А через рік після того, також у Велику п"ятницю, святого Азата, скопця царського улюбленого, убили, і з ним — тисячу святих мучеників. їх же всіх об"єднуючи, Церква нараховує тисячу сто п"ятдесят. А Созомен і Никифор, історики, у книгах своїх розповідають, що незліченну кількість християн у той час, у день страждання Христового і у свято Пасхи, вбито було. Коли-бо вийшов наказ нечестивого царя Саворія, аби всіх християн землі його винищити, тоді вірні обох родів, старі й молоді, самі виходили поспіхом із домів своїх, віддавалися на смерть з ревністю й помирали з радістю за Господа свого. Коли ж убитий був святий Азат-скопець, пожалів за ним цар, бо дуже любив його, і звелів припинити убивство. Лише учителів і провідників християнських, єпископів і пресвітерів на муки шукати доручив своїм волхвам — инших людей християнських жаліти звелів. Ми ж, пам"ять святих численних і незліченних мучеників шануючи, славимо подвигоположника і вінцедавця Христа, Спаса нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.
Мелитина, град вірменський, виростив цього угодника Божого Акакія від батьків благочестивих і богобоязливих, які неплідними були, молитвою і постом випросили собі від Бога цей плід благословенний. Його ж виховавши в книжому навчанні, привели до єпископа града того й віддали на службу Богові: так-бо обіцяли, коли в Бога плід той просили. Був же тоді єпископом града Мелитини блаженний Отрій, він же на Другому Вселенському Соборі святих Отців, який на Македонія-духоборця був, за царювання Теодосія Великого, одним зі ста п"ятдесяти святих Отців був, добре боровся за благочестя разом зі святим Григорієм Богословом і з иншими ревнителями і захисниками правовір"я, твердо стоячи й подвизаючись проти єресі. Такому богонатхненному мужеві Отрію святому вручили батьки блаженного отрока Акакія. Святий Отрій-єпископ, Божу в хлопцеві благодать побачивши, зробив його клириком церковним, і йшов Акакій від сили в силу, у чеснотах вдосконалюючись і до церковних трудів беручись, літами, і розумом, і життям богоугодним до досконалости і святости приходячи, й иншим був на користь і науку. Від нього й преподобний Євтимій Великий, коли дитиною був, навчався книг, як же про те в житії Євтимієвому згадано. Не лише для дітей, а й для старших був учителем Акакій блаженний словом і прикладом добродійного свого життя, навіть тоді, коли вже й на священичий ступінь зійшов і доручене мав піклування про спасення душ людських. Був же вибраним посудом Духа Святого, відтак архиєрейського сану сподобився як достойний. Коли-бо святий Отрій, єпископ Мелитинський, до Господа з життя цього відйшов, замість нього блаженного Акакія всі одноголосно вибрали і на престол той за чином возвели, як світлу свічу на золотому свічнику поставили, аби вселенну освітлював. Настільки ж архиєрей цей Богові догодив і великий був святістю, що й чудотворення дару сподобився.
Годиться ж із багатьох деякі чуда його тут коротко викласти. Одного року, коли посуха була велика і голод, і скорбота людська примножилася, пішов святитель Божий до голодних людей до церкви святого великомученика Євстафія, що була за градом, просячи страждальця Христового бути з ними в молитві, щоб разом випросити в Бога дощу для землі висохлої. І за церквою, на одному місці гарному, в полі просто неба, на світлі звелів приготувати жертовник і престол Божий, щоб безкровну почати здійснювати жертву, слізні до неба зводячи очі. Не розчинив же в чаші святій вина водою, як же звичай був розчиняти, але, ум до Бога спрямувавши, ревно молився, щоб той Сам зверху водою дощовою розчинив чашу, разом і висохлі борозни землі напоїв. І настільки сильна і спроможна була його молитва в Господа, що зразу пролився дощ великий, і не лише вино в чаші розчинив, а й землю напоїв досить — розчинилася і печаль людська там спільною радістю, веселилися всі й дякували Богові, і був у той рік щедрий плодів достаток молитвами угодника Божого Акакія. Ріка одна в тому краю багато разів виходила з берегів, затоплювала поселення людські. Одного разу незвично настільки наводнилася, що й великі хати, які близько були, до решти затопила, а инші зруйнувала, і година за годиною більше наводнювалася, загрожуючи затопленням багатьом населеним місцям. Святитель же Христовий Акакій немалу кривду для людей своїх від потопу того бачачи, пішов до ріки тої і, помолившись до Бога, поклав камінь недалеко від берега і заборонив ріці виходити за покладену межу. І зразу зібралася вода в береги свої, і видно було, як від великого наводнення вище від землі текла, з берегів не розливаючись далі, лише по той камінь, яким святитель, наче замком якимось, замкнув ріку в її межах.
Було ж одне місце еллінське, від граду за вісімнадцять стадій, що називалося Міясини, вельми гарне, рівне та просторе, долина між двома горбами, що розходилися на два боки розлого. Посередині ж ріка швидка чиста, що Азорос чи Азур називалася, текла до сходу, й озера оточували долину ту. Було ж там на окремому найкращому і найгарнішому місці капище ідольське, і дерев доброплідних сад навколо, що напувався з озера вод Азурових, але осквернявся бісівськими мерзотами, бо збиралися там елліни, які давнього ідолопоклоніння трималися, здійснювали нечисті свої жертви. Наслідувач Христа Акакій святий те місце захотів очистити — багато підняв трудів, бо кумирослужителі вельми тому противилися, не допускаючи до місця свого ідоложертовного. Коли ж святий почав будувати там церкву в ім"я Пресвятої Богородиці, тоді ті погані люди вночі робили пакості: те, що вірні вдень будували, вночі нечестиві ідолопоклонники руйнували. Але озброївся святитель Христовий Акакій молитвою на них, переміг супротивних силу, допомогою Божою зруйнував ідольське капище і збудував храм Божої Матері. Й, освятивши його, зробив місце те, що раніше було бісівським домом, мешканням для святих ангелів, й обитель при храмі Богородичному влаштував для добродійних ченців. І там, де криваві нечисті дияволу робилися треби, там безкровні чисті приносилися Богові жертви й повсякденні славословлення та молитви. І здійснювалися чуда благодаттю Пречистої Богоматері молитвами ж чудотворця Акакія — бачивши їх, елліни залишали нечестя своє і до Христа Бога наверталися. Згадаймо ж одне, що там було, преславне чудо.
Трапилося так, що верх церкви чомусь недобре був зроблений. Коли святитель Божий у вівтарі правив Божественну Службу, верх схилився і міг впасти всередину церкви. І вже починав падати, а святитель возвав: «Господи, захиснику життя мого, кого маю боятися». І зразу затрималося склепіння, і зупинився, повисши в повітрі, верх, молитвою святого, наче стовпом міцним, підпертий, допоки святитель не закінчив Служби і не вийшов геть із клиром своїм. Коли він вийшов, впало склепіння з великим шумом на землю, ніхто ж від того не постраждав.
В иншому одному храмі, на місці, що Самурія називалося, цей добрий пастир словесному стадові своєму пропонував духовну їжу — проповідь Божого слова. Коли говорив він до народу, багато ластівок, що там були, співом своїм голосним тихому голосу його заважали, заглушуючи слухачам вуха, і не добре чути було слова з богомовних архиєрейських уст. Трохи в бесіді до людей спинившись, учитель до ластівок слово своє звернув, наказуючи їм іменем спільного всіх Творця, щоб замовкли й не кричали. І зразу ластівки затихли — німотою були зв"язані, і не лише замовкли, а й полетіли геть, покинувши свої гнізда. І з того часу не гніздилися там, а якщо котрась із ластівок і прилітала випадково до хатини тої, то не могла видати природного свого голосу, але, наче німа, політавши трохи, зразу відлітала звідти, наче кимось гнана. Дім цього чудотворця був перед градом — у ньому жив перед прийняттям єпископського сану. Коли ж прийняв престол святительський, зробив дім свій лікарнею і притулком для убогих і недужих і часто приходив до них з відвідинами, потрібне подавав і сам прислуговував хворим. Якось у час жнив до хворих прийшов, спитав їх, чого їм бракує, чи не бракує кому чогось потрібного. Вони ж казали, що всього їм вдосталь, лише ту одну мають скорботу, що багато мух надокучають їм, падаючи на рани і струпи їхні, і боляче кусають тіла їхні. Святий же помолився до Бога, відігнав молитвою мух звідти і закон поклав, щоб не було там мух ніколи, — і було так аж до кончини угодника Божого. З того-бо часу у всі роки жодної мухи не видно було в домі тому. Такі чуда дивний той муж благодаттю Божою робив. Жабам, що в озері вельми кричали і слух глушили, заборонив те робити, мовчання наклавши: через якийсь час помилував їх, звільнив від безголосся, проте не зовсім: тихо-бо дозволив їм видавати свої голоси, а не голосно, як раніше. У місці безводному із сухого каменю джерело води живої вивів і спраглих напоїв, й иншими багатьма чудес діяннями світ здивував чудотворець винятковий. На Соборі вселенському третьому, який в Ефесі за царювання Теодосія Молодшого був, зі святим Кирилом, патріярхом Олександрійським, і з иншими Святими Отцями злочестивого Несторія, патріярха Царгородського, Пречистої Діви Богородиці хулителя, скинув й анатемі передав. І всі Святі Отці любили і хвалили його, благочестивий цар вельми шанував його. Пас же Церкву Христову досить років і пребагато чуд зробив, до Господа відійшов, і поклали його при гробі святого мученика Полієвкта. З ним же нині в ликостоянні святих славить Отця, і Сина, і Святого Духа, одного Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.
У дні благочестивого великого князя Василія Васильовича Володимирського, Московського і всієї Росії, і великого князя Бориса Олександровича Тверського, і великого князя Теодора Ольговича Рязанського, коли тримав престол Російської митрополії Фотій Грек, а у Великому Новгороді й у Пскові архиєпископом був Євтимій Бородатий, був у білоозерському Кирилівському монастирі старець на ім"я Саватій. Там з иншими монахами в постництві жив і працював для Господа вдень і вночі, умертвлюючи тіло своє голодом і спрагою, чуванням і молитвами і всілякими прескорботними чернечого життя трудами, послушливий ігуменові і братам був, і всі монастирські служби без лінощів виконував. Через те любий і шанований був від усіх і став для инших братів прикладом добродійного і трудолюбивого життя, і славним було серед ченців ім"я його. Він же стомився: не зносив, щоб славили його люди, думаючи, що не в людей, а в Бога годиться шукати слави, — вирішив віддалитися звідтіля й пошукати місця, де б його ніхто не знав. І чув, що в Новгородській землі є озеро, назване Нево, на ньому є острів, названий Валам, і там монастир Переображення Господнього. Ченці ж монастиря того вельми подвижницьке мають життя, вдень і вночі в богоугодництві трудяться, їжу мають з праці рук своїх. Попросив тому ігумена й братів, аби відпустили його з благословенням у той монастир, — і відпущений був, прийшов на острів Валам, і прийняли його там у монастирі приязно. Наслідуючи ж многотрудний ченців тамтешніх подвиг і свої подвоюючи труди, перевищив усіх подвигами своїми, і стало відомо про життя його добродійне, виснажив тіло своє до решти і Духа Святого мешканням виявився.