Бабуся розповідала.
Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.
— Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.
І життя було непевне. Ніхто не розумів — до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.
Рипливий бабусин голос лунав, немов стародавня зношена пісня. Як відлуння відшумілих вітрів, як шелест таємничих кроків нічних духів. Це нагадувало шерех глини на гончарному столику. Проте візерунок був древнім, напівстертим і від того ще цікавішим:
— І коли нагрянули чародії, вони не злякалися. А чорноволосі чаклуни взялися за руки, обхопили землю і стисли її. І здригнулася земля, і зіщулилась, і застигла навік у межах своїх, які ніхто ніколи не порушить, бо втратили чаклуни свою силу, та й лишилося їх небагато. І ті скоро згинуть, а світ стоятиме. Такий, як є, бо цього хоче Сонце.
Старенька трохи помовчала, ковзнувши напівсліпим поглядом на туманну імлу за вікном. Сонце вже зайшло, але вони не запалювали каганця. Біля печі було тепло та затишно. І спокійно лилися тисячі раз повторені різними людьми слова:
— Світ — коло священне.
Сонце — коло, і ходить воно по колу. І світ — коло, і життя в ньому має йти по колу. Так є і так буде завжди. Коло — священне. Навіть безтілесні нічні духи це розуміють. Тільки чаклуни виявляють спротив, тому і прокляті вони, тому й приречені зникнути без сліду. Рано чи пізно змеле їх священне Коло на порох, і вітер розвіє. А світ стоятиме.
Диводан слухав і тішився: до чого ж бабуся мудра!
6
День догорав.
Сонце, спускаючись усе нижче, почало набирати відтінків вечірнього полум’я. Повітря також змінилося, стало чарівно-тремтливим, кришталевим, неначе келих, з якого вилилися останні краплини золотого денного світла, а чорний трунок ночі ще не встиг наповнити його.
Степ німував, лише внизу, у глибокому рові під мурами замку дзюрчала вода.
Вельф самотньо стояв, схрещеними руками щільно притискаючи до грудей чорний плащ, і думав про одвічну приреченість: свою, Авілара… і про нічних духів.
Авіларом його земляки називали свою країну. А себе — авіларцями.
Колись то був могутній численний народ. А тепер залишилося троє — він та двійко його племінників. Віланди ніколи не бачив: Огнеслава примудрилася сховати її в замку тисячолітнього Тровіка, наймогутнішого з магів. Вічного, мов ті скелі, серед яких таївся. Напророкував Авілару неминучу загибель і терпляче чекає розв’язки. Незбагненний, страшніший за будь-яких духів, нічних чи пекельних.
Найголовнішою своєю чеснотою авіларці вважали абсолютну відразу до будь-якої неправди. На їхню думку, лише дикуни могли принижуватися до ганебної брехні, але не горді чародії. Ось найголовніше кредо, якому навчали дітей, тільки-но ті починали спинатися на ноги. Ніколи не лукавити. І сховати свої думки від сторонніх. Не дозволяти чужим читати їх.
Хоча таких умільців уже майже не залишилося.
Вельф згадував ті давні часи, коли їх також було тільки троє — він зі старшим братом Чарою та Морельда. Вони знайшли сили переступити через фатальну ворожнечу й простягнути одне одному руки.