— Ні.

— Добре, — чародій посміхнувся впевнено й гордовито. — Ходімо.

Вони довго блукали темними переходами, і коли опинилися на верхньому майданчику вежі, сонця вже не було видно, тільки широка рожева смуга тьмяніла над обрієм. А у високості сяяв місяць уповні, блідий, окутаний туманною імлою.

— Бачиш скелю? — різко спитав Вельф.

— Дуже добре, — спокійно відповів хлопчик, хоча був блідий, як крейда.

— Випростай руки й дотягнися долонями скелі.

Коріель виконав наказ, раптом зненацька відстобурчив пальці, ніби торкнувся невидимої перепони в повітрі, й вигукнув радісно:

— Я дістав її! Руками!

— Тепер роби з нею, що хочеш.

Коріель видихнув — важка скеля захиталась і впала. Гуркіт від її падіння долинув до хлопчика лише тоді, коли він опустив руки й переможно подивився на підкорений світ.

— Золотого сліду блискавиці більше немає, — мовив урочистим, дещо притишеним голосом Вельф, ніби звертався виключно до себе.

Довго ще стояли вони в мовчанні. Місяць струменів холодним срібним світлом. Тріпотіли на фіолетовому оксамиті неба великі мерехтливі зорі.

Раптом Коріель повернувся до чаклуна і схвильовано мовив:

— Я вже не відчуваю тієї сили, що допомогла мені. І кров заспокоїлась.

— Так і має бути.

— Але ж мені кортить зробити… ще одну справу…

— Цього треба навчитись.

— Хіба я не став уже чаклуном?

Вельф зареготав, уривчасто, гучно. Коріеля аж пересмикнуло, його кинуло вдріж, і він швидко почав застібати сорочку.

Вельф накинув на нього ззаду чорний широченний плащ, точнісінько такий самий, як у нього. Хлопчик не виявив ані найменшого здивування, хоча не знав, звідки той плащ узявся, і вправно пришпилив його на плечі срібною фібулою.