— Слід блискавиця залишила з протилежного боку… — задумливо мовив чаклун.

— Так.

— Ти запримітив його, коли їздив у гори?

— Спочатку мені про нього розповів Кіла.

— Якщо скеля впаде, то залишиться легенда… І ніхто не побачить знаку…

— Ти звалиш скелю, Вельфе?

— Це зробиш ти. Якщо захочеш.

— Я не зможу.

— Зможеш, — з притиском мовив чаклун, і Коріель одразу збагнув, куди той хилить. Напружився, мов струна, і боязко запитав:

— Час вже настав?

Замість відповіді почув запитання:

— Боїшся?

— Нітрохи! Я давно вже хочу чаклувати.

Крутими сходами вони зійшли вниз, потім довго мовчки простували численними напівтемними коридорами й переходами, поки не опинились у просторій кімнаті з гранчастою стелею. Горорізьблені стіни з вузькими гострокутними вікнами, розкішні дерев’яні меблі й старовинні гобелени чванливо бундючилися, не вдоволені полум’яним блиском променів вечірнього сонця.

Вельф злегка торкнувся шафи, що займала майже півстіни, — і міцні дерев’яні дверцята без жодного звуку м’яко розсунулися. Узяв з полиці невелику, але важку скриньку, прикрашену зображенням химерних крилатих звірів. Його губи заворушилися: стиха він виголосив заклинання. Коли скінчив, повернувся до хлопчика. Дивлячись у його застиглі чорні очі, однією рукою розстебнув чорну сорочку Коріеля, оголив йому груди й підніс до них витягнуту зі скриньки велику металеву осу, яка дуже скидалася на живу, і різким рухом увігнав її жало прямо в серце хлопчика.

Коріель сіпнувся, умить зблід, в очах застиг німий крик — і повільно потонув у трутизні Вельфових очей, розчинився в спокійній глибині.

Поривчастим рухом Вельф висмикнув жало, тільки на білій шкірі на грудях хлопчика лишилася малесенька краплинка крові.

— Що відчуваєш? — запитав чаклун, важко дихаючи.

— Кров кипить… Уся, скільки в мені її є… Але вона холодна… Холодна, як ніколи… А ще відчуваю дивну… силу… — Коріель говорив повільно, мов зачарований.

— Боляче?