— Запам’ятай: відтепер жодної прикраси на шиї чи пальцях. Навіть не приміряй.

— Я не забуду, — Коріель зчепив пальці і плавно випростав руки, злегка потріскуючи суглобами. — Ніколи.

Не зронивши більше жодного слова, чаклун попрямував униз вузькими сходами. Всередині вежі, тихенько потріскуючи, вже палали встановлені в держаки смолоскипи, химерні візерунки зі світла й тіней ковзали по стінах.

Раптом за своєю спиною Вельф почув стоголосе сичання. Чародій рвучко обернувся й побачив, як хлопчик шпарко витягнув руку із полум’я низько прикріпленого смолоскипа. Шкіра на його кисті миттєво взялася пухирцями.

Вельф неспішно наблизився, взяв спотворену руку вище неушкодженого зап’ястка й зацікавлено оглянув.

— Ти прагнув саме цього?

— Ні, — простогнав Коріель, — гадав, що тепер зможу…

— Ти занадто квапишся.

— Допоможи мені, Вельфе! Страшенно пече!

— Спочатку спробуй вгамувати біль сам. Згадай, як я вчив.

Коріель заплющив очі, стиснув зуби. За хвилину поглянув усміхнено:

— Уже не болить, тільки… кров сильно пульсує, — він важко вдихав і тримав перед собою розчепірені, вкриті пухирями пальці.

— Молодець. — Вельф повернув хлопчика спиною до себе, взяв ззаду обпечену руку, накрив долонею маленьку кисть і повільно занурив її у вогонь смолоскипа. Язички полум’я засичали, облизуючи сплетені пальці. Коріель міцно притулився до чаклуна спиною, але не видав жодного звуку. Коли Вельф вийняв руки з вогню, — і велику, і маленьку — на них не було ніяких пошкоджень.

— Здоровісінька! Абсолютно! — задоволено заплескав у долоні хлопчик і погладив зцілені пальці.

Чаклун потер чоло й, не дивлячись на малого, тихо, немов сам до себе мовив:

— Ти у скруті зараз: тобі здається, ніби можеш багато, а насправді це не так. Не грайся з вогнем, бо покалічишся так, що навіть я нічим не зможу допомогти.

— Гаразд, — відповів Коріель зраділо. — Обіцяю: наступні п’ять років нічого не робитиму без твого дозволу.

— Ого! Цілих п’ять років! — несподівано приязно усміхнувся чародій. — Важко ж тобі доведеться.

Коріель дивився зверхньо й погордливо, — точнісінько, як Вельф під час розмови зі степовиками. Правильно, справжній авіларець повинен робити тільки те, чого хоче сам, без найменшого тиску, бо інакше звикне коритись обставинам, чиїмсь бажанням… нічним духам… пророцтвам…

Неминучість своєї загибелі Вельф відчував як тільки-но побачив Огнеславу. З першої хвилини він закохався у неї до нестями й зрозумів, що колись йому таки забракне сили боротися з неминучістю. І боявся цієї миті, і підсвідомо хотів наблизити її.