— Чому? — запитав Іван.

— Записувати свої слова батько заборонив, а достеменно запам’ятати вона не спромоглася. Сам розумієш: ішла війна — не до всілякої чаклунської маячні було тоді.

— Це зовсім не маячня!.. — заперечив Іван.

Спочатку він розповів Гордієві історію своєї частини тайнописного тексту, схованого в іконі святого Миколая, а тоді переказав, що дізнався від батька: у Новомосковському Троїцькому соборі, у старій козацькій іконі святих Петра й Павла, ще у вісімнадцятому сторіччі заховали і третю — головну — дошку, ключ до розшифрування записів на тих двох, що належать їм. Цей ключ, — Іван перейшов на шепіт, — йому також вдалося роздобути. Сталося це так.

— Мій батько розповідав, — говорив Іван, — що унікальний дерев’яний собор святої Трійці збудував наш далекий пращур Яків Погребняк. Було це одразу після знищення царицею-курвою Катериною Запорізької Січі. Тоді Новомосковськ звався Самарчиком і був козацьким паланковим містечком. Козацька старшина, прагнучи підкреслити його статус, замовила спорудження величного храму вправному у будівничій справі козакові Якову. Перед тим, як узятися до роботи, пішов він у плавні і кілька тижнів молився. Люди вже гадали, що помер або загинув козак. Аж раптом він повернувся — худий і змарнілий, а в руках ніс сплетену з лози модель дев’ятибанного храму. Оповідав, нібито зустрів у очеретах самого святого Миколу, який і подарував йому цей макет собору та наказав братися до будівництва. А ще мав козак при собі загорнуті у чисту ряднину три дошки, але їх нікому не показав. Собор він спорудив на диво швидко і без жодного цвяха. Злі язики плескали, ніби за допомогою чарів.

— Ну а дошки? — нетерпляче запитав Гордій.

— Дві з них Яків Погребняк віддав у спадок своєму синові і наказав передавати їх із роду в рід, допоки настане слушний час застосувати закодовані там знання, а що той час вже настав — спадкоємці самі збагнуть. Так, від батька до сина дощечки й переходили до старшого у роду Погребняків, аж поки не народилися у нашого прадіда двоє близнюків. Він поділив цей спадок між нашими дідами. Але третю дошку — ключ — Яків сховав у іконі Петра і Павла в соборі, заповівши, що і її віднайдуть у той самий «слушний час». Батько вважав, що час уже надходить і наказав мені віднайти третю дошку. Щойно я повернувся з армії — почав шукати сліди ікони першоверховних апостолів, але виявилося, що собор був перебудований ще у дев"ятнадцятому сторіччі, а ікони з нього розійшлися по усьому світові — шукай вітру в полі. Та мені дуже пощастило. Якось взимку нашу студентську групу примусово повели на екскурсію до Дніпропетровського історичного музею. Там, поміж козацьких старожитностей, зібраних Дмитром Яворницьким, я побачив і кілька ікон. В експозиції вони були представлені як зразки «наївного народного живопису». Вдаючи із себе нарваного «комсюка», я розпитав екскурсовода, звідкіля у музеї, «який має сприяти атеїстичному вихованню трудящих мас, могли з’явитися ці свідчення темноти й невігластва селянсько-козацької спільноти нашого краю до Великої Жовтневої Соціалістичної Революції?» Перелякана молода співробітниця відповіла, що на цьому наполіг нині покійний уже етнограф, який працював іще з академіком Яворницьким. Наступного ж тижня я знайшов родичів цього гідного чоловіка й задешево придбав у них аж чотири ікони, де зображувалися двоє апостолів. Щиро кажучи, я мало сподівався на успіх, але вирішив бодай із чогось розпочати. Та мені поталанило — в найбільшій іконі я виявив облаштований знайомим чином сховок. Таблиця тайнопису була на місці, ціла й неушкоджена. Отже, тепер ми з тобою володіємо повним зібранням текстів заклинань. Лишилося знайти того, хто навчить нас користуватися ними, бо самотужки це зробити навряд чи можливо.

Гордій не наважувався повірити у правдивість Іванової оповіді. Але розповів, що його батько, за материними словами, згадував, нібито десь на Трахтемирівщині до війни мешкав старий кобзар, який знає таємницю застосування заклинань. Майже усіх українських кобзарів комуністи знищили ще у тридцятих[8], але цей, чи не наймолодший, якось уцілів. Кажуть, що саме знання характерника його і врятували. Може, він і досі живий?

Наступного ранку Іван із Гордієм розпитали бабусю та сусідів і з’ясували, що нині кобзар працює лісником неподалік Канева.

Відтоді парубки приїжджали до старого, щойно видавалася вільна днина. Бабусю теж не забували навідувати. Виявилося, що спадкові здібності характерника в Івана значно потужніші за Гордієві, але той геть не заздрив родичеві. Як міг, Гордій допомагав Іванові опановувати таємничий козацький хист.

Багато чого дивовижного розповів молодим чоловікам старезний кобзар про зміст тайнописів на дощечках Якова Погребняка. Навчив їх пісень-заклинань, що їх виконують під акомпанемент бандури чи кобзи. Розповів і про першу Кобзу та про те, що дошка, схована в іконі Петра і Павла, є не лише ключем до прочитання та застосування текстів двох інших. Разом вони відчиняють шлях до святилища Прадуба. Останнім із людей там побував зодчий Яків — понад двісті років тому.

Майже у сторічному віці, коли Україна вже була проголошена вільною, старий кобзар відійшов до кращого світу. Діждав таки.

На корму яхти «Спас», де розмовляли Іван із Гордієм, вибіг Мстислав.

— Тату, дядьку Гордію! — гукнув він. — Йдіть скоріше. Той потопельник опритомнів і знову намагається вирватися. Геть навіжений зробився!

— Кепсько, дуже кепсько, — зітхнув Іван, поспішаючи до трюму.

Зайшовши до каюти, чоловіки побачили: зв’язаний парубок б’ється на підлозі. Іван міцно узяв його за правий зап’ясток і почав промовляти речитативом щось мелодійне та незрозуміле.

Транихиїл вмостився поряд із пілотом у кабіні гвинтокрила і дав команду злітати. Вказавши орієнтир польоту — чимала яхта на фарватері — він поклав ноутбук на коліна і забігав пальцями по клавіатурі. Зв’язок був цілком надійним. Він впевнено тримав гомункула під контролем. Перш за все, наказав Олегові заспокоїтися та припинити опір. Тоді спробував довідатися від парубка про приміщення, де його тримають. Устиг почути про двох старших чоловіків, один з яких тримає біоробота за руку, двох однаковісіньких парубійків-близнюків, але раптом зв’язок став уриватися і за мить зник. Транихиїл навіть потрусив пристрій, сподіваючись, що причина збою у якійсь механічній неполадці, та одразу ж відкинув цю думку. Невже гомункул помер, чи програмове забезпечення кимось блоковане?!

Намагаючись не видати перед пілотом свого збентеження, він рівним голосом наказав наблизитися до яхти, детально зафільмувати її бортовими телекамерами та вертати до посадкового майданчика ресторації «Леонардо».

— Ще побачимо, панове характерники, — подумки лютував він. — Ви навіть не здогадуєтеся, на які несподіванки здатна моя програма у поєднанні з біоінформаційною речовиною!

Щойно сивий вусань торкнувся Олегової руки, Порадник у його голові раптом почав замовкати. Ще хвилину тому він спонукав парубка за усяку ціну скинути пута і прориватися кудись далі корабельним коридором, а наступної миті — забурмотів щось незрозуміле й поволі затих, не подаючи жодних ознак присутності. Парубок відчув млявість та байдужість до усього навколо. Нестримно захотілося спати. Він притулився до стіни і заплющив очі.