Мечислав дістав із рюкзака скручену в щільний сувій мотузяну драбинку, розгорнув її і перекинув через нижню гілляку на висоті десь метрів восьми. Взявши у зуби ліхтарик, він вправно поліз угору. Олег зі Мстиславом тримали нижні кінці драбини, Іван підсвічував синові ліхтарем, а Гордій назирав за шипшиновим кущем — єдиним входом на ковилову галявину. Характерники поміж собою звали її святилищем Прадуба. Діставшись гілки, парубок підтягнувся і зник у кроні.

Хвилин із п’ятнадцять угорі було чути лише обережне шарудіння, а тоді з дерева на мотузці спустився шкіряний мішок. Поки Мстислав обережно відв’язував його, повернувся і Мечислав. З мішка Іван дістав загорнуту у промаслений папір невелику кобзу. Навіть у світлі ліхтарів було видно — вона дуже й дуже стара.

Іван торкнув одну зі струн і над галявиною пролунав високий і чистий звук. Вітерець одразу вщух — ковила завмерла непорушно. Знову в Олеговій голові занепокоєно ворухнувся Порадник.

— Це перша Кобза, яку було послано до нашого світу, — пояснив Гордій Олегові. — Іван торік привіз її з Індії, де інструмент зберігали в храмі на честь бога Вішну, але на світ вона з’явилася тут, на Хортиці. Коли десять тисяч років тому звідси відступив льодовик, на острові, утвореному з тих давніх гранітних порід, що й Дніпрові пороги, відкрився прохід до простору, де живуть прадавні боги.

— Або духи, — додав Іван. — Допоки острів не заселили люди, духи виходили тут до нашого світу, влаштовували над порогами свої бенкети та посиденьки. Тоді у цих місцях ще панували люті морози. Та люди вже почали оселятися тут, ліси Хортиці наповнилися різною звіриною, а води довкола неї кишіли рибою. Духи й люди співіснували не завжди мирно, але якось уживалися. Клімат у Придніпров’ї пом’якшувався, і дедалі більше охочих прагнули оселитися у цих місцях. Між племенами точилися запеклі й криваві сутички. У них почали з’являтися свої боги-покровителі, які не втручалися у конфлікти, а допомагали у полюванні, рибальстві, пізніше — у землеробстві. Виникали ритуали поклоніння та жертвоприношення духам-богам. Свої духи також були у всіх дев’яти дніпровських порогів, островів, священних дібров, гаїв, озер та річок. Одне з племен обрало собі за покровителя духа, якого вони називали Триголосом. Його таємні святилища містилися на Хортиці та в одній із печер Кам’яної могили[14].

— Минали сторіччя, — підхопив оповідь Гордій. — У степах та лісах обабіч Дніпра змінювалися племена, народності та народи, які їх населяли, але нащадки жерців Триголоса з роду в рід передавали таємницю його святилищ. Коли ж на українських землях почали насаджувати християнство — духи вирішили залишити їх під опікою єдиного Бога. Триголос ішов останнім. Перед тим, як зачинити за собою прохід до свого нового світу, він вирішив лишити людям подарунок. Задовго до цього, у різні часи, інші боги також дарували людям дивовижні речі: хто — вогонь, хто — колесо і плуг, хто — вміння сіяти зерно та приручати тварин. Триголосів дар був останнім із того, що прадавні боги лишили людям, він подарував цю…

— Кобзу! — здогадався Олег.

— І не лише, — долучився Мстислав. — Він навчив людей за допомогою музики лікувати, зберігати та передавати інформацію і спілкуватися з духами. За зразком цієї Кобзи створили безліч інших, а від них вже пішли бандури. Святилища на Хортиці та у Кам’яній могилі оберігали втаємничені люди. Їхніми нащадками були козаки-характерники та кобзарі. Перша Кобза зберігалася на Січі. Характерники таємно вручали її кожному новообраному кошовому отаману як сакральний клейнод, щось на зразок сучасної «ядерної валізки» президентів. Можливо, саме з цим пов’язаний звичай вбивати кошових, яких січове товариство скидало з отаманування, — аби таємниці не видали. Так тривало аж до вісімнадцятого сторіччя, коли була знищена остання Січ. Передчуваючи свій арешт, старий Петро Калнишевський[15] разом із характерниками вирішили сховати Кобзу подалі від загребущих рученят російської імператриці. Але не знали, де на Землі знайти таке місце, бо її імперія на той час вже розкинулася на трьох континентах і розповзалася світом далі. Тоді один старий кобзар згадав старовинну казку про те, як боги-духи, лишивши Подніпров’я під опікою єдиного Бога, вирушили до Індії й оселилися у численних місцевих храмах. Там перебував тоді і Триголос. Вирішили козаки віддати першу Кобзу її ж творцеві — до часу. Спорядили нечисленний загін, і пішов він через Дон на Каспій, далі морем у Персію, а звідти караванними шляхами дістався Індії. Там, в одному зі ста восьми головних храмів бога Вішну, у підземній скарбниці залишили вони Кобзу, й самі лишилися при ній. Минуло понад дві сотні років, перш ніж Іван — нащадок характерників — повернув артефакт на Хортицю. Коли тут позаторік знову зазвучали її струни, відкрився й прохід на ковилову галявину. Тепер її стереже цей кущ-примара, — парубок вказав на квітучу шипшину. — Тут, у дуплі вічного дуба, біля якого Триголос у прадавні часи віддав Кобзу людям, ми її й сховали.

— Чому ж характерники не спромоглися вчинити так ще тоді, коли намагалися врятувати Кобзу від Катерини ІІ, замість ризиковано мандрувати аж до Індії? — запитав Олег.

— Зради боялися, — коротко пояснив Мечислав. — Є в Україні такий, дотепер поширений, національний вид спорту…

— Траплялося таке поміж козаками, траплялося, — зітхнув Іван. — Тепер за допомогою Кобзи ми спробуємо зарадити насланому на тебе електронно-кабалістичному закляттю, — підсумував він. — Зробити це слід у Кам’яній могилі, у ніч, коли на небі з’явиться молодик.

— Твоє щастя, що були у твоєму роду характерники, — всміхнувся Гордій до Олега.

Гурт рушив назад до берега. Коли проходили крізь примарний кущ, Порадник ще раз нагадав парубкові про себе неприємним відчуттям важкості у голові.

Транихиїл полегшено зітхнув, задоволено потер долоні. Він міряв кроками лабораторію з кутка в куток, періодично зазираючи до монітора, аби відстежувати пересування Олега — вже десь на південь від Дніпропетровська. Увійшла Людмила.

— Я не помилився в адаптативних здібностях програми, хоча наш коштовний біоробот таки примусив мене похвилюватися, — збуджено проказав переповнений гордістю дослідник. — Хоча мене трохи непокоїть те, що характерники якимось чином спромоглися впливати на програму, але вона усе одно виявилася здатною їх обдурити. Тепер я знову можу стежити за пересуваннями Олега, — Транихиїл вказав на монітор.

— Що чути від Йосипа? — запитала ворожка.

— Скиглить, скнара такий! Мовляв, задорого йому обійдеться експедиція із повернення біоробота, а ще чомусь дуже непокоїться долею портфеля, в якому зберігав контейнер.

— Мені він теж казав, що прагне його повернути. Дивний він якийсь. Утім, скажи мені інше: якщо ти знову контролюєш Олега, то чом би просто не примусити його повернутися сюди?

— У тім-то й річ, що характерникам вдалося виштовхнути програму-закляття на периферію його свідомості. Тепер Олег знову людина, майже.

— Як таке могло статися?!..