Одразу після вихідних, маючись похмільною нудьгою на роботі, він намацав брошуру в кишені пальта та знічев’я почав читати. Виявилося, що засновниця вчення про теософію народилася у Катеринославі. Василя чомусь зацікавила ця непересічна жінка. Він навіть сходив до занедбаного будинку на Ленінградській, 11[10], щоб поглянути, де вона народилася. У заводській бібліотеці відшукав усі книжки та журнали, що містили згадки або статті про Блаватську. Навіть зробив матеріал про неї, яким потай аж запишався, але редактор відмовився поставити його у газету. Мовляв, у пролетарській багатотиражці не місце розповідям про усіляких «авантюристок окультивних». Василь уперше за час роботи в газеті спробував наполягати, але шеф нагадав, що їхнє підприємство — режимне, і тут слід особливо пильнувати ідеологічну цноту. Отож нехай репортер викине з голови ту Блаватську. Та він навпаки дедалі глибше вгрузав у її життя та містичне вчення.
Скоро йому стало замало фондів заводської книгозбірні, і чоловік записався до міської бібліотеки. Тепер після роботи він годинами просиджував там. Одного зимового вечора на бібліотечних сходах Василь випадково зіштовхнувся з акуратним чоловіком і розсипав стос книжок, які ніс із собою. Чоловік, повсякчас вибачаючись, допоміг їх зібрати, а прочитавши назви на обкладинках радісно зазначив, що й сам дуже цікавиться теософією. Говорив незнайомець з акцентом, назвався інженером з Риги Андреасом Томіньшем. Балакучий, усміхнений латвієць сказав, що приїхав у тривале відрядження до забороненого для відвідування іноземцями Дніпропетровська на будівництво якогось секретного об’єкта. Так почалося їхнє знайомство.
Андреас усіляко підтримував інтерес Василя до теософії, натякав, що той і сам має езотеричні здібності. Поволі у журналіста розвинулося відчуття значущості — коли не величі — своєї особи, яку навколишні не цінують через власну заздрісну ницість.
За кілька тижнів Андреас почав ніби ненароком ставити Василеві питання про його роботу. Нічого особливого: про що пише газета, чи бувають на заводі відомі партійні начальники, на яких машинах їздить керівництво. Василь безтурботно відповідав. Цікавість латвійця не згасала. Під час майже кожної зустрічі він, серед іншого, запитував, чи буває журналіст у заводоуправлінні, які зарплати у робітників, де вони проводять свої відпустки та вихідні… Василь так само охоче задовольняв цей інтерес, але коли Андреас попросив намалювати схему внутрішньозаводських залізничних колій та позначити цехи, які вони з’єднують, репортер відмовився. У відповідь почув, що вже наданої ним інформації цілком достатньо, щоб років на десять запроторити його до Сибіру за розголошення державної таємниці. Для переконливості шпигун дав Василеві прослухати з мікромагнітофона його ж розповіді із вичерпними характеристиками заводського начальства. Натомість за подальшу співпрацю пообіцяв добре платити — 400 рублів щомісяця — дві його зарплатні. Журналіст погодився, не вагаючись навіть для годиться.
Тоді саме повіяло вітром політичних змін — СРСР доживав останні місяці. Усе ще вважаючись «молодим спеціалістом», Василь устиг отримати від заводу службову квартиру — однокімнатну «хрущівку» на першому поверсі, неподалік від метро, що тоді саме починали будувати. Квартирне «диво» мало просте пояснення — генеральний директор заводу балотувався у депутати на перших альтернативних виборах, і, як міг, завойовував популярність серед простолюду.
Місяців за п’ять до проголошення України незалежною, Андреас несподівано зник — просто не прийшов на обумовлену зустріч. Це помітно похитнуло фінансовий стан журналіста, вже звиклого до небідного життя. Того ж року штат редакції скоротили. Звісно, першим кандидатом на звільнення став Василь, перед ним на повен зріст постала перспектива злиднів. Однак десь у той самий час у Дніпропетровську виникло теософське товариство. До нього, крім кількох екзальтованих жіночок та підстаркуватих шукачів сенсу буття, увійшов і один «човниковий» торговець на ім’я Петро Булига. Спочатку він заробляв перепродажем у Польщі прасок, насосів, радіоприймачів та інших побутових електротоварів. Збивши капіталець, зумів увійти у бізнес, що полягав у постачанні металобрухту на трубопрокатний завод. Булига запропонував запровадити посаду секретаря у їхньому товаристві і пообіцяв її оплачувати. Секретарем обрали Василя. Так колишній журналіст перекваліфікувався на теософа на зарплатні — професійного, себто.
За кілька років спонсор товариства ще більше розбагатів і відійшов від активної участі в роботі товариства, одначе фінансувати його продовжував — тепер це було престижно, створювало імідж мецената. Так Василь собі і жив, отираючись побіля Булиги. Він трохи подолав свою відлюдькуватість, навчився приязно всміхатися, а головне — перечитав усі російськомовні твори Блаватської та її послідовників і зробився справжнім фахівцем-теософом. Живучи у цьому своєму світі, він і не помітив, як минуло більше півтора десятка років.
На той час Булига зовсім запанів. Придбав апартаменти на Балеарських островах. До Дніпропетровська навідувався вкрай рідко, але кошти на утримання теософського товариства передавав справно, з непритаманною українським скоробагатькам пунктуальністю. Зазвичай їх привозив директор автомобільного салону, який належав Булизі у Дніпропетровську.
Одного спекотного дня наприкінці весни керівник салону зателефонував Василеві й повідомив, що шеф несподівано навідав Батьківщину і негайно бажає бачити Василя. Машина по пана теософа вже виїхала, тому нехай він швиденько набуває людської подоби, поголившись та вимивши голову, й за півгодини виходить до свого під’їзду.
Василя привезли до невеличкого готелю неподалік Спасо-Пребраженського собору. Готель, як з’ясувалося, також належав Булизі. Спонсор прийняв секретаря теософського товариства у номері, облаштованому відповідно до глухо-провінційних уявлень про розкоші — меблі з мореного дубу, кришталеві люстри, товсті килими, шовкові шпалери та важкі оксамитові портьєри не лише на вікнах, а й на дверях, включно із санвузлами. Серед усього цього постать Петра Булиги виглядала якоюсь недоречною. За кілька років, що Василь його не бачив, той схуд, ніби навіть став трохи вищим (чи, може, підбори високі носив). Гладеньке засмагле обличчя, схоже, зазнало скальпеля пластичного хірурга. Посмішка виблискувала металокерамічними імплантатами. Костюм, сорочка та краватка стримано натякали на великі статки свого власника. Це відчув і Василь — попри те, що не знався на ієрархії престижних причандалів, які демонструють статус їхнього власника.
Та ще більш недоречним, просто таки дивакуватим, виявилося прохання, точніше завдання, яке виклав спонсор. Василь мав віднайти захований більше десяти років тому… коричневий портфель із золотими замками. На питання секретаря, чому це доручення отримує він, а не професійні детективи, спонсор відповів, що, найімовірніше, портфель був захований у будинку Блаватської. А він, Василь, за роки роботи у Теософському товаристві вивчив цей дім від підвалу до горища. Сховав же портфель сам знаменитий Хазяїн перед початком своїх поневірянь за кордоном, куди він колись вирушив із панамським паспортом[11].
Напередодні свого відльоту до Швейцарії, де його згодом заарештували та передали американському суду, Хазяїн приїхав до міста, що стало йому рідним. Серед численних справ він знайшов час і для відвідин занедбаної садиби Блаватських, де тоді лише планували створити музей. За Хазяїном стежили спецслужби. Його вичавлювали до еміграції, бо для тодішнього президента він був небезпечним конкурентом. Усі політичні та особисті зв’язки, ділові контакти ретельно контролювалися. Особливо спецслужби цікавилися документами, які він мав намір забрати з собою або до часу заховати в Україні. Було відомо, що Хазяїн ніколи не розлучається з коричневим портфелем із крокодилової шкіри. Його вміст становив величезний інтерес для тодішнього президента, але підступитися до нього без явного порушення закону та прямого силового конфлікту з численною охороною Хазяїна було неможливо. Отож наглядали здалеку. Портфель зник із поля зору саме після несподіваного візиту його власника до садиби Блаватських.
Василь не питав у Булиги, звідки той так детально обізнаний з обставинами справи. Лише намагався пояснити спонсорові, що будинок музею зазнав спроби ремонту, і портфель — якщо він там був — могли знайти будівельники. Або волоцюги, які там зимували. А найімовірніше його просто згризли миші та щурі — шкіра таки, ще й крокодиляча! Однак Булига наполягав, щоб «пан секретар» бодай зробив спробу. На тому й розійшлися.
Наступного дня без жодної надії на успіх Василь запитав у добре йому знайомої директорки музею Блаватської: чи не знаходили у будинку під час реконструкції якого-небудь, припустимо, саквояжа. Відповідь приголомшила. Більше десяти років тому сама директорка, оглядаючи кімнату, що колись слугувала кабінетом матері Олени Блаватської — Олени Ган — знайшла у заглибленні під відірваною половицею притрушений будівельним сміттям портфель. Новісінький і цілковито порожній. Василь збагнув, що жінка віднайшла портфель майже одразу по тому, як його сховали. Директорка не ризикнула продати вочевидь дорогу та дивну знахідку, тож кілька років використовувала її для того, щоб затіняти від надмірного світла вазон із улюбленими фіалками на вікні кабінету. Там його й побачив один відвідувач музею, який дуже цікавився родиною Блаватських. Він зробив закладові невелику пожертву, натомість попросив подарувати йому цей портфель. На той час він вже геть втратив товарну цінність — лак потріскався на сонці та облупився. Директорка віддала його меценатові.
Василь того ж дня переказав цю історію Булизі, чим дуже його засмутив. Спонсор швидко згорнув розмову та пообіцяв ще із ним зв’язатися.
Наступного ранку в обшарпані двері Василевої квартири постукали. Відчинивши, пан секретар теософського товариства побачив перед собою розповнілого, посивілого, але як завше усміхненого «латвійця» Андреаса Томіньша. Щоправда, тепер він офіційно іменував себе Томасом Андреасом, підданим шведської корони. Сидячи на розхитаних табуретках у Василевій кухні й попиваючи принесений несподіваним гостем віскі, шпигун і його колишній агент почали розмову.
Олег прокинувся. Він так само сидів на підлозі каюти, припнутий кайданком до ніжки ліжка. Відчувалося легке тремтіння корпусу судна — яхта йшла повним ходом. Порадник не повертався. Без нього на душі було порожньо й сумно, навіть лячно — адже разом із ним кудись поділося і таке чітке розуміння сенсу його життя; тепер хлопець не знав, кому і як має служити.
До каюти зайшов сивий чоловік, якого Олег бачив учора. На дверях стали двоє, також уже бачених, однакових парубків.
— Як тебе звуть? — сивий присів на ліжко.
— Олег.