3. На козацькій яхті

Весняна вода була холодною, течія — стрімкою, але це не заважало Олегові ясно бачити перед собою мету — білий корабель, що стояв на якорі ближче до лівого берега Дніпра. Вже можна було прочитати назву судна, виведену золотавими літерами на борту, — «Спас». Порадник в Олеговій голові заходився нетерпляче підганяти його, але на фарватері течія різко посилилася і плавця почало зносити. Він скинув черевики, зірвав із зап’ястка барсетку, які стали заважати. Та намоклий одяг все одно тягнув хлопця у темну глибочінь. Дихання збилося, але Олег із останніх сил плив далі. Порадник спробував було підбадьорити його, але відчувалося, що знесилення хлопця лякає його дедалі більше. До судна лишалося із півсотні метрів.

Колись, у минулому житті, у минулій професії Олег добре засвоїв правило: паніка того, хто потопає — у жодному разі не повинна передатися рятувальникові. У крайньому разі, слід легким ударом примусити панікера втратити свідомість, а тоді непритомним тягти до берега. А що робити, коли той, кого готовий врятувати, хоча й ціною власного життя — сидить у тобі? Себе й рятувати. Та Порадник почав панікувати всерйоз, змушуючи Олега робити зайві рухи і втрачати ще більше сил. Парубок спробував перекинутися на спину, щоб трохи відпочити, але занурився під воду з головою. Відчайдушним ривком плавець спробував випірнути, але несподіваний вереск переляканого Порадника на мить паралізував волю. І саме цієї миті забракло. Коли здавалося, що хлопець вже дістався поверхні і може зробити ковток повітря, він на повні легені вдихнув… дніпрової води. Миттєвий спалах зеленого вогню у голові — і цілковитий морок. Останнє, що він почув, було несамовите виття Порадника.

— Програма-закляття припинила працювати! — скрикнув Транихиїл у своїй лабораторії. — Схоже, ми його втратили!..

Ден прокинувся від того, що сонячний промінь крізь ілюмінатор світив йому прямо в обличчя. Хлопець одразу не збагнув, де він, але запах свіжої постільної білизни та її приємний дотик до незвично чистого тіла враз нагадали події минулої ночі. Навпроти, у такій самій вузькій корабельній люльці, сопів уві сні Гусик. Ден повернувся на другий бік, ховаючи обличчя від світла і збирався ще поніжитися у цих розкошах, та почув клацання ключа у дверях. Хлопець накрився з головою тонкою ковдрою, лишив собі шпаринку для спостереження і завмер.

Він почув, як хтось увійшов до каюти і відчинив ілюмінатор. У приміщення, разом із вологим річковим повітрям, увірвався віддалений шум міста, крики чайок та гучне торохтіння моторного човна. З цим звуком у Дена також були пов’язані учорашні, особливо неприємні спогади. Крізь шпарину він побачив, що в каюті порається котрийсь із тих здорованів-близнюків: Мстислав чи Мечислав. Дідько лисий розбере, хто з них хто — вони ж однаковісінькі.

Тепер, коли перший переляк минув, Ден почав непокоїтися: адже вчора за смачною вечерею вони з Гусиком і незчулися, як розповіли усе двом дивакуватим дядькам: сивовусому панові Іванові та панові Гордієві, який носить білу вишиванку. Розповіли геть усе чисто, що знали. Переважно — про Макаку, старшого хлопця з їхньої зграї безпритульних, який водив знайомства із дорослішими фраєрами та біксами[7]. А все той скиглик — Гусик! Ох і відлупцює його Макака, якщо дізнається. Та і Дена по голівці не погладить. З іншого боку — схоже, що ці кенти на кораблі крутіші за Макаку. То, може, немає чого і непокоїтися? І таки ж цікаво, хто й навіщо замовив Макаці викрасти той портфель? — продовжував міркувати Ден, спостерігаючи з-під ковдри за парубком, який розглядав з ілюмінатора щось на воді. Раптом здоровань крикнув на усі легені:

— Людина за бортом! — І притьмом вибіг із каюти.

Ден сів на постелі і подивився на товариша. Гусик звісив одну ногу з ліжка і тер долонями заспані очі. Над каютою з палуби лунали стурбовані голоси, чулися швидкі кроки кількох людей, тоді — голосний наказ скинути рятувальний круг і одразу ж — плюскіт води.

— Що там за кіпєш? — запитав Гусик.

— Мабуть, хтось із бодуна у воду беркицнувся, — припустив Ден, визираючи в ілюмінатор.