— Ми зробили це, бо ви вбили Джо!

Майя зберігала кам’яний вираз обличчя.

— Хто вам сказав?

— А яка різниця?

— Ти думаєш, що я вбила свого ж чоловіка, — сказала Майя, киваючи на пістолет у руці. — То чому б мені не застрелити твого брата, як гадаєш?

— То була наша мати, — заговорив Гектор. — Вона сказала, що ви вбили Джо. Що ми маємо допомогти довести це.

— Як допомогти?

Гектор сів.

— Ви його не вбивали?

— Як допомогти, Гекторе?

— Як ви й сказали, я вбрався в одяг Джо. Ми записали це на приховану камеру. Я взяв SD-картку, відвіз до Фернвуда. Родина найняла спеціаліста з комп’ютерної графіки та фотошопу. Через годину я повернувся до вашого будинку з карткою, Ізабелла поставила її назад.

— Чекай, — сказала Майя. — Звідки ви знали, що я встановила камеру?

Ізабелла пирхнула.

— Раптом після похорону у вас з’являється нова цифрова фоторамка, уже повна фотографій вашої родини? Я вас прошу. Ви — єдина відома мені мати, яка не тримає всюди фотографій дочки. Ви навіть її малюнки ніде не вішаєте. То коли я побачила цю рамку… Ви, мабуть, вважаєте мене дурепою?

Майя згадала, якою хорошою, уважною Ізабелла була на відео, завжди посміхалася.

— То ти що — розповіла про неї матері?

Ізабелла не відповіла.

— Я припускаю, це була її ідея — бризнути мені в очі перцевим спреєм.

— Я не знала, як ви відреагуєте, коли побачите відео. Я просто мала забрати у вас картку. Щоб ви не могли показати її іншим.

Вони хотіли ізолювати її.