Коли вони рушили, Майя помітила людей (переважно до тридцяти років, чоловіки й жінки, усі білі), які збивались у дивні зграйки або швидко ходили парами. Багато, дуже багато з них палили. Більшість були вбрані в джинси, кросівки й різноманітні толстовки або ж важкі светри. Це нагадувало подвір’я коледжу, окрім, хіба що, фонтану зі статуєю, здається, Діви Марії чітко в його центрі.

Майя вголос проказала питання, яке ставила собі мовчки:

— Що це за місце?

Охоронець указав на Діву Марію:

— До кінця сімдесятих тут був монастир, хочете вірте, хочете — ні.

Майя повірила.

— Тут було повно монахинь.

— Та невже, — сказала вона так, щоб це не прозвучало надто вже саркастично. Хто б ще міг заповнювати монастир? — А тепер тут що?

Він насупився.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— До кого ви приїхали?

— До Крістофера Свейна.

— Я не маю права нічого говорити.

— Будь ласка, — сказала вона голосом, що змусив його виструнчитися й підібрати живіт. — Я просто мушу знати, де я.

Охоронець зітхнув, аби здавалося, що він розмірковує над цим, тоді сказав:

— Це реабілітаційний центр «Солмані».

«Реабілітаційний».

Евфемізм для клініки для нарко- чи алкозалежних. Це все пояснювало. Яка іронія — багатії взяли для цього прекрасне відлюдне місце, де раніше жили монахині, які, мабуть, присягнулися жити в бідності. Але якщо подивитися на це місце… Обітниця бідності. Може, це й не іронія, але щось подібне.

Мотовізок під’їхав до чогось схожого на житловий корпус.