Розділ двадцять другий

Усередині, у вестибюлі театру, виднілася застигла армія китайських кулі, наложниць та імператорів, прибраних у старий віск, які парадним маршем крокували в нікуди.

Одна з воскових фігур підморгнула:

— Так?

Господи, та це ж на голову не налазить, надворі коїться божевілля, тут те саме, і Клайд Раслер розкладається у своїх дев’яносто чи то дев’яносто п’ять.

Час похитнувся. Якщо б я вигулькнув звідси назад, то застав би дюжину кінотеатрів просто неба, біля яких припарковані автівки, де раз від разу сновигають офіціантки-підлітки, розвозячи на роликах гамбургери.

— Так? — удруге проказав китайський восковий манекен.

Я щодуху рвонув до перших вхідних дверей, метнувся вниз проходом, одразу під балконом, спинився там і почав пильно вдивлятися.

То був величезний акваріум, підводна царина. Можна було уявити, як тисяча фільмових привидів, сполоханих пострілом, здіймаються до стелі, розлітаються на дрібненькі шматочки, і їх видуває через вентиляційні отвори.

Кит Мелвілла[146] невловимо пропливав там, «Старий броненосець»,[147] «Титанік», «Баунті»[148] — вічний блукалець, який ніколи не причалить до порту. Піднявши погляд, я пробіг через силу-силенну балконів на тому, що колись називали негритянським піднебессям.

Боже мій, подумалося, мені три роки!

То був вік, коли китайські казки заполонювали мою постіль, їх пошепки читала улюблена тітка, тоді я гадав, що смерть — це лише вічна птаха чи мовчазний собака у дворі. Гадав, що мій дідусь досі лежить у ящику якогось похоронного бюро, у той час, як Тут повстав із гробниці.

— Чим, — запитав я, — славився Тут? Він мертвий чотири тисячі років як. Хлопче, — додав я. — Як йому це вдалося?

І тут я був в осяжній гробниці під пірамідою, в місці, яке мені завжди кортіло відвідати. Якщо скрутити ці килими, застелені у проході, то там можна було відрити загублених фараонів, похованих зі свіжими буханками хліба і рельєфними в’язками цибулі, запасами їжі для далекої мандрівки угору річкою аж до Вічності.