— Правильно. Родині від цього не легше, але ж криміналу справді нема. Тільки через тиждень в тих же місцях другий рибалка зникає. Цього швидше знаходять, а човен раніше виплив, просто до пляжу його рано піднесло течією. Перекинутий догори дном. Човен не новий. У того, першого чоловіка не човник, кажуть, був — ляля. Новенький, друзі на день народження подарували. Це вам така деталь.

— Ви до того ведете, що новий човен міг хтось знайти і не віддати?

— Давайте не будемо зараз розпорошувати увагу. Маємо два нещасних випадки за два тижні. Причому — приблизно в одному і тому самому місці. Обидві жертви не повернулися з рибної ловлі. Вже поповзли погані чутки. Минає вісім днів — знову потопленик. Цього разу рибалка з місцевих, козубський дядько. Теж любив завжди на тихій річці рибки половити. Так само знайшли вниз по течії. Правда, човен у нього дерев’яний, старий, на березі валявся. Вудки — поруч. І останній випадок — тиждень тому з рибалки не повернувся ще один чоловік із Козубів. Жінка на базар поїхала, повернулася — нікого вдома нема. Нічого поганого не подумала, знала — чоловік по рибу зібрався. Коли ночувати не прийшов — зірвалася і до дільничного побігла. Бо після трьох нещасних випадків відмовляла свого рибалку в ті місця плавати, тільки він не особливо її слухав. Дільничний теж уже знав про те прокляте місце, подзвонив у район. Спочатку його послали, потім опергрупу прислали і заодно — рятувальників із підрозділу МНС. Під ранок тіло виловили — заплуталося в корчах на мілині акурат під самими Козубами, там Десна крутий поворот робить.

— Ви, бачу, знаєте досить багато подробиць, яких цивільній людині не положено знати.

— Цілком справедливе зауваження. Але почалися якісь дивні розмови про прокляте місце. Люди почали боятися. На черговий заїзд багато хто відмовився, довелося повертати гроші. Мені доповіли, що люди навіть у воду заходять із острахом.

— А чого ж страшного на пляжі? Ніхто не тоне наче за дивних обставин...

— Ось-ось, тепер почнемо про дивні обставини. Тільки спочатку я коротеньку історію розкажу. Один мій приятель-бізнесмен купив собі невеличкий старий готель у Криму. Відремонтував, зробив там майже Європу, ціни поставив максимально помірні. Почали до нього люди з грішми приїздити, серед них — банкіри, народні депутати, артисти. В тому числі — російські „зірки”. Рік він так протримався, а потім наче хто поробив: почалися крадіжки в номерах, постояльці їжею з готельного ресторанчику труяться, коротше — нажив собі готель дурної слави. Так десь пару місяців тривало, і раптом на гарячому ловлять одну покоївку. Номери обчищала, зараза. Буквально через пару днів хлопця на кухні зацапали — якоїсь гидоти в перші страви підсипав. Причому обидва особливо не ховалися. Таке враження, ніби вони самі хотіли, щоб їх зловили. Хто і як про це пронюхав — не знаю, тільки преса і телебачення наче сказилися. Інформація сенсаційна: працівники елітного готелю обкрадають і труять жильців. Куди далі працювати з такою репутацією? Знаєте, що ще прикро? Надовго посадити обох не вдалося. Знайшовся в кожного спритний адвокат, отримали винуватці по мінімуму. А мій приятель виходу іншого не бачив, як продати справу. Причому — за половину ціни. Фактично він тоді розорився...

— А тепер як? — чомусь вирвалося в Мельника.

— Нічого. Попиячив із місяць, полежав у приватній наркологічній клініці, вийшов із запою, почав усе спочатку. І згодом дізнався: покоївка і той хлопець із кухні працювали на замовлення того, кому він готель продав. Він тоді навіть не задумався, як це так швидко покупець намалювався. За незручності, пов’язані з тюрмою, замовник заплатив їм пристойну компенсацію. Адвокат, до речі, так само його людина. Дуже хотілося вигідний бізнес до рук прибрати. Тепер готельчик квітне. Ті ж самі злочинці там працюють, причому — дуже сумлінно.

Мельник роздушив у попільничці недопалок. Все почуте від цього моменту потроху починало його цікавити. Правда ,він досі не розумів, для чого Заруба запросив саме його, але деякі висновки вже народилися  в голові.

— Ви підозрюєте, що хтось хоче так само зашкодити розвитку вашого перспективного бізнесу, через те лякає відпочиваючих, місцевих жителів і навіть вбиває рибалок?

— Десь так воно виглядає.

— Теоретично, з великою натяжкою, я можу це припустити. Тільки всі чотири трупи — не кримінальні. Без ознак насильницької смерті. І жодної кримінальної справи, як ви кажете, не заведено.

— Правильно, — кивнув Заруба. — Але раз я вкладаю грубі гроші в розвиток перспективної, як на мене, справи, я можу витратитися і на організацію безпеки власного бізнесу. Не буду казати, що скільки коштує. Просто в мене є певні зв’язки в високих київських кабінетах, які в купі з фінансовими затратами допомогли мені вирішити деякі питання. А саме — домігся ексгумації всіх чотирьох трупів, отримав дозвіл на розтин та замовив ряд інших експертиз, які проводяться у випадку, коли кримінал явний. Причому все це робили в Києві на висококласному дорогому обладнанні кращі криміналісти.

— Широко у вас усе поставлено.

— А як же! Я хочу знати, з чим я маю справу і чого мені боятися в найближчому майбутньому. До речі, жодному з чотирьох розтин не робили на прохання рідних. До того ж поховані всі відносно недавно. Тому вміст шлунку кожного можна було досить дбайливо дослідити.

— Що ви хотіли дізнатися?

— Кожен із них наковтався води. Мені цікаво, де саме це з ними сталося. Власне, я мусив визначити з максимальною точністю, де саме на берегах Десни знаходиться оте саме прокляте місце, на якому рибалок чекає неминуча смерть.

— Ви так красиво говорите, прямо як у кіно чи книжках.

— Дякую. Іноді мене справді заносить. Колись я хотів стати артистом, навіть ходив у драмгурток. Тільки часи потім настали не мистецькі. Перебудова, Горбачов, розвал Союзу, бардак, гроші знецінювалися. Мистецтвом не заробиш.