— Розумієте, наші люди мало того, що не знають рідного краю. Бог із ним, із краєзнавством. Інша річ, що вони перестали серед наших красот відпочивати і, відповідно, перестали вкладати гроші в економіку своєї держави. Розумієте мене?

Мельник знову обмежився кивком.

— Візьміть нашу Чернігівщину. Розробити тут маршрут, побудувати інфраструктуру, не пошкодувати грошей на рекламу — і можна піднімати гроші, які буквально валяються під ногами. Це в мене, звичайно, в планах є, але найбільш реальна перспектива — не стільки туризм, скільки відпочинок. А коли з відпочинком вирішимо і сюди, на береги Десни, почнуть приїздити спочатку з регіону, потім — із Києва, далі — із Західної України, і нарешті — зі Східної Європи, можна подумати і про те, чим відпочивальників зайняти. Тут я знову підніму питання про створення туристичного маршруту і повірте — знайду інвестора. Люди приїдуть на Десну купатися і засмагати, а ми їм тут екскурсію до стародавнього Батурина, гетьманської столиці. Чи, скажімо, Ніжина — там хто тільки не вчився у місцевій гімназії вищих наук. А наш Новгород-Сіверський це ж взагалі перлина, я вам скажу. Ви там були?

— Був. Виїздили на затримання одного типа. Там же кордон поряд, ну він і хотів через кордон драпонути.

— Що за тим?

— Якщо вам цікаво — убивця. Пограбування з убивством.

— Ну, то таке... Ви ж там по справах були, не відпочивали...

— Там особливо ніде. Генделики — суцільні гадючники.

— О! — Заруба підніс пальця до стелі. — Бачите — інфраструктури нема. Але я вам морочу голову, так відчуваю. Тому давайте ближче до інших справ.

— Хотілося б ближче.

— Розумію вашу нетерплячку. Тільки змушений просити вас послухати мене ще трохи. Я хочу, аби суть проблеми, яку я намагаюся вирішити, стала зрозумілою вам у повному обсязі. Так би мовити, всебічно і глибинно.

— Нічого, валяйте. В мене час є. Курити можна?

— Легко, — господар кабінету підсунув гостеві пачку „Кемела”, запальничку і попільничку. — Значить, перш ніж замахуватися так далеко і брати на себе непосильний тягар, я хочу почати з малого. Сам я, знаєте, народився в селі біля Десни. Деснянський хлопець, можна сказати. Дитинство моє там пройшло. Точно Довженко писав — зачарована Десна. Потім учився, з села поїхав, доросле життя, бізнес, закордон, усе закрутилося, ну, ви розумієте. Тепер, як пишуть у газетах різні блюстителі духовності, треба повертатися до витоків. Ви, думаю, зрозуміли — людина я не бідна. А багаті люди всі сентиментальні. Можна, звісно, обмежитися тим, що викупити стару батьківську хату і зробити собі там щось на зразок дачі. Але я — бізнесмен, тому  свої сентименти хочу поєднати з бізнесом. Ви відпочивали хоч раз на Десні?

— Давно. Коли малим був.

— На базі?

— Коли як. В основному — на базах, один раз дикунами поїхали, в наметах. Це коли я вчився і на канікули приїхав.

— Рибу не ловите?

— Нема коли.

— І у вас зовсім нема сентименту до цієї річки?

— Ні.