Нічого не відбувалося.
Можливо, дзвінок на номер 112 зірвався. Можливо, там не почули її, коли вона почала кричати на ченців.
Можливо, подумали, що хтось так хуліганить.
Серце Роберта голосно гупало в грудях.
Мікроавтобус на шаленій швидкості обігнав два легкові автомобілі й одну вантажівку. Потім — мотоцикл з коляскою.
Поліцейське авто позаду запалило в Робертові надію. А з надією повернувся страх.
Десь за кілометр чи два поліція почала їх наздоганяти. Роберт уже розрізняв обличчя полісменів. Сині мигалки блимали, як спалахи. Сирена завивала.
Валентино проскочив повз автофургон перед черговим закрутом. Водій фургону не завважив поліцейське авто й не пропустив його. Мікроавтобус відірвався від переслідування на кілька сотень метрів. Наприкінці затяжного, пологого повороту вони звернули з шосе на майже зарослу деревами вузьку ґрунтову дорогу.
Зі звуку сирени Роберт збагнув, що поліція їх не помітила й помчала далі по шосе.
Розділ IV
Утеча
Вони стояли хвилину або дві, доки Лючіо розмовляв з кимось по мобільному телефону. Потім він переказав інструкції водієві. Валентино розвернувся і з’їхав на шосе. Повернув праворуч — через міст. Поліція могла чекати на них десь далі на головній дорозі.
Вони довго їхали паралельним до шосе вузьким путівцем у південному керунку. А може, у східному. Роберт не вмів точно визначити напрям. Іноді траплялися назустріч інші автомобілі, один чи два. Поліції ніде не було видно. Навколо мирні, зелені ландшафти. Клаптики нив та ріденькі гайки. Хутори й пасовиська. Вони вже не гнали так швидко, як перше. Ченці пильно видивлялися за поліцією. Але переслідувачі зникли.
За десять-п’ятнадцять хвилин путівець знову вивів їх на шосе. GPS показував, що іншого шляху на цьому відтинку просто не було. Ще за кілька миль треба було б визначатися — їхати далі на південь, до Осло, через гори чи обрати маленькі села на сході. Валентино обережно з’їхав на шосе. Поліції ніде ані сліду. Він натиснув на газ. Неможливо вгадати, чи поліцейське авто прямує далі, а чи повернуло назад — їм назустріч. Однак ченці не мали вибору. Роберт це зрозумів. Якщо їхня мета — Осло, то доведеться прямувати на схід саме цим шляхом. Рух тепер був не такий шалений, тож Валентино додав газу. Роберт глянув на спідометр. Той показував швидкість 140 км/год.
У готельному номері в Осло хтось несміливо постукав у двері. Досередини зазирнула покоївка.
—
Обидва ченці підвелися. Один уже розтулив рота, щоб відповісти, але тієї миті щось влетіло в кімнату через прочинені двері. Робертова мама не роздивилася, що саме. А тоді пролунав голосний виляск. Щось сліпучо спалахнуло. Шокова граната! Двері розчахнулися, до кімнати ввірвалися поліцейські. Вони накинулися на ченців і вклали їх на підлогу.
Лише вдягнувши на ченців кайданки, поліція перемкнула свою увагу на двох заручниць.
— Вони викрали мого сина! — вигукнула Робертова мама. — Поїхали з ним до Бурґюннської ставкірки за старовинним амулетом.
— Ми попередили тамтешнього ленсмана. Наш поліцейський гвинтокрил теж уже вилетів з Осло, — заспокоїв її один з рятівників.