— Роберте, — мовив Свейн голосом старшого брата, який ліпше знає. — Вони небезпечні вже тому, що мертві!

— Он як!

— Мертві, чуєш?

Свейн підняв угору руки, зателепав долонями, загуготів тремтячим голосом — усе це мало б вказувати на мертвяка, нарешті здогадався Роберт.

— Не думаю, що покійники отак трусять руками, — холодно відрізав Роберт.

Тоді Свейн відстовбурчив скрючені пальці — наче кігті.

— І так вони теж не роблять… Не думаю, що мертві видають якісь моторошні звуки.

— Зате зомбі так точно роблять! — наполягав Свейн.

— Зомбі — то щось зовсім інше, вони не є представниками померлих, — заперечив Роберт, відчуваючи свою перевагу в знаннях про надприродні явища. — Зомбі — це живі мертвяки, які підкоряються волі того, хто їх розбудив. Звичайний привид нікому не підкоряється, лише сам собі.

Свейн судомно гикнув.

— Я сподіваюся, ти підеш зі мною? запитав Роберт.

— Куди?

— До медіума. На сеанс.

— Ага, вже розігнався…

Але після кількох хвилин умовлянь Свейн, хай неохоче, та все ж погодився піти на сеанс удвох із Робертом.

«Ну, хоч не сам…» — подумав Роберт.

Попрощавшись зі Свейном, який мав заняття з шахів, Роберт подався до бібліотеки.

Там йому прийшла до голови цікава думка. Проходячи повз виставлені в скляних вітринах давні світлини з ритуалами конфірмації, Роберт раптом подумав, що священики мали б знати, що означає око з хрестом усередині. Чи знайомий йому хоч один священик? Та, власне кажучи, ні. Щоправда, колись він брав інтерв’ю в місцевого пароха для шкільної газети. Жінка-священиця називалася Вібека Віллюм і колекціонувала давні книжки про всі релігії на світі.

Роберт передумав і вийшов з бібліотеки. Знайшов телефон Вібеки Віллюм, набрав номер.

— Роберт?! — вигукнула вона, коли він відрекомендувався. — Звісно, я тебе пам’ятаю! Гарне вийшло інтерв’ю у шкільній газеті. А тепер усі газети пишуть про тебе!