— Але ж вона померла?
— Я бачив її ніби живою. Нітрохи не злякався. Я знав, що вона не бажає мені зла. Здавалося, ніби вона прийшла подивитися, чи все в мене гаразд… Розумієш, про що я?
— Гадаю, так.
— То тривало дуже коротко.
— Тобі могло наснитися…
— Так, могло. Але я не спав. Я це точно знаю. Я не спав і бачив бабусю.
— Ти комусь про це розповідав?
— Нікому. Тобі першому…
Робертові перехопило горло. Стиснуло.
Задзвонив дзвоник на урок.
Друзі поволі рушили до входу.
— Не бачив більше ніяких примар останнім часом, Роберте? — гукнув їм навздогін Патрік.
За спиною почувся глузливий сміх однокласників.
Після уроків Свейн мав ще репетицію духового оркестру, тож додому Роберт пішов сам.
Недалеко від шкільного подвір’я він проминув темно-сірий автомобіль із затемненими вікнами.
«Неприємні оті темні вікна, — подумав Роберт. — Ніколи не знаєш, є хтось усередині чи ні».
Хтозна, може, там напхом напхано людей, і всі вони не зводять з нього погляду.
Роберт мимоволі усміхнувся. Навряд чи таке можливе. Бо навіщо комусь слідкувати за ним з-за темних вікон авта?
Спершу привиди. Тепер манія переслідування.