Розділ I

Загадковий хлопчик

Сирена швидкої допомоги завивала позмінно на високих і низьких регістрах і з різним ритмом.

Роберт заховав прикрасу під сорочку й застебнув доверху ґудзики. На щастя, мама не помітила ланцюжка. Він не хотів, щоби вона його бачила.

Роберт нічого не розумів. Звідки взялася прикраса? Може, Анґеліна дала йому коштовність, але так, що він того й не помітив?

Лікар погладив його по щоці. Роберт намагався пояснити, що з ним усе гаразд. Просто він трохи брудний. Але ніхто й слухати його не хотів. Навіть мама…

Роберт лежав на ношах і думав про Анґеліну. Він нікому про неї не розповів. Ще поки нікому… Бо що казати? Він не знав, хто вона. Чи звідки взялася? Що робила в катакомбах?

Здавалося, ніби дівчинка заздалегідь знала, що він заблукав у підземеллі. Ніби наперед знала, що станеться обвал. Ніби прийшла до нього, щоб показати йому вихід з лабіринту, доки ще не сталося біди.

Неможливо!

А що, як її зовсім не існує? А що, як вона витвір його фантазії? Витвір його страху?

Уранці Роберт різко прокинувся від скрипу дверей у палаті. Прийшла мама, принесла італійську газету «Corriere della Sera». Зі світлиною Роберта на всю першу сторінку. «Загадковий хлопчик» — так звучав заголовок. За мамою до лікарняної палати ввійшов Умберто.

— А тепер час, Роберте, пояснити мені, що понесло тебе в катакомби! — звеліла мама, сідаючи на край синового ліжка.

— Я хочу щось тобі показати, — сказав Роберт.

Він готовий був розповісти про свої знахідки, бо тільки на них мав докази існування. Про ченця, Анґеліну й прикрасу він волів промовчати. Принаймні до того часу, коли знатиме, що казати. Роберт показав на телефоні світлини, які зробив у катакомбах.

— А це що таке? — вражено запитав Умберто, примружено придивляючись до світлини. — Анкх?

— Я теж спершу так думав. Але ні, це — коптський хрест, — пояснив Роберт, не без гордості, що й він може навчити чогось Умберто.

— Коптський хрест? — вигукнули в один голос мама й Умберто.

— Коптський хрест має не такий вигляд, — заперечив Умберто.