— Коротше — чим це скінчилося?!
— Скінчилося парадно, — усміхнувся Овтрата. — Вона сіла в нашу машину з трьома чемоданами, сказала напрям: Яхимов, а ми її привезли до нас. Ті зморшки біля рота в неї і справді як рівчаки.
Тикач глянув на Клубічка налитими кров"ю очима, ляснув Трампуса по спині й охриплим, ніби з перепою, голосом сказав:
— Ну, тепер я візьмуся за ту Ізабеллу! Власне, за Емму. Це буде найкращий із знайдених тут «Орфеїв». Овтрато, їдьмо!
— Зрозуміло, йому хочеться самому покінчити з цим, — сказав Клубічко. — Зрештою, то заслуга його дружини, а отже, і його. А нам слід було б заїхати до дисконтного банку, бо остання загадка нашої історії — пан у коверкотовому костюмі — напевне був там із тим дівчиськом. А втім, він уже, мабуть, накивав п"ятами. Розшукувати його тут марна річ. Я зараз подзвоню в Прагу до Мауріна.
— Цікаво, чим може допомогти отой тюхтій?
— Можливо, більше, ніж ви гадаєте, любий хлопче. Зрештою, побачимо.
Подзвонивши в Прагу, він повернувся до Зденека.
— Ну, поки що все, Зденеку. Я вже добре зголоднів, то чи не піти нам до Святого Лінгарта пообідати? Власне, у них це зветься
31
Багато хто вважає невеличкий соковитий лужок біля Святого Лінгарта найкращим місцем в околицях Карлових Вар, а того пустельника Лінгарта — добрим гурманом, бо вибрав для своєї самоти чудове місце з п"янким повітрям, пташиним щебетом та гомоном старого лісу, який підковою обступає галявину. Клубічко на радощах найняв один із тих старомодних екіпажів з гумовими шинами, що існують у Карловнх Варах навіть у часи автомобілів, бо в деякі місця за традицією їздять тільки кіньми, і саме так годилося їхати до Святого Лінгарта.
Туди вела чудова асфальтова дорога вздовж річки Теплої, повз обидва скульптурні пам"ятники міста — Бетховенові та Шіллеру. За містком екіпаж виїхав на оточену високими дубами, буками, ялинами та березами дорогу, що круто підіймалася вгору, і за кілька хвилин зупинився на лісовому перехресті. Вони вийшли з екіпажа перед рестораном, що зовні нагадував мисливський будиночок. З другого боку саме під"їхала кавалькада вершників та вершниць. Молоді вродливі жінки були у вузьких брюках, коротких піджаках та барвистих шапочках. Чоловіки у високих чоботях з острогами допомогли дамам зіскочити з коней й повели їх на галявину, вкриту м"якою травою, облямовану наметами, альтанками і дерев"яними лавочками, між якими походжали павичі та приручені косулі. Тут і там стояли застелені білими скатерками столи, між ними снували кельнери в зелених фраках і розносили на срібних тацях страви. Трампус замовив собі печене курча, Клубічко вдовольнився шніцелем та млинцями й запив їх чорною кавою, яку назвав нікудишньою, і знову оголосив, що неодмінно має купити термос, щоб під час подорожі варити собі каву. Потім закурив люльку і блаженно розкинувся у плетеному кріслі.
— Ти віддав уже Гашекові брильянт? — запитав він. Зденек мовчав.
— Сподіваюсь, що він подякував тобі як належить?
— Я ще не говорив з ним. Гадаю, що він став моїм ворогом і більше не запросить мене в «Бразілію».
— А може, тобі шкода того брильянтика? Знаєш, я багато чого можу простити своїм друзям, але жадібності — ніколи.
— Стривайте, мені спало на думку одним пострілом убити двох зайців. А вам не здається, що було б необережно дарувати Гашекові брильянтову булавку саме тоді, коли по Карлових Варах ходять чутки, що ми знайшли скарб?
— Справді,— погодився Клубічко. — Ну, а другий заєць?
— Тикач матиме неприємності через ті роялі. Чи не можна влаштувати так, щоб Петровіцький, замість того щоб лаяти Тикача, змушений був його похвалити?
— Це справді було б чудово, любий хлопче, але я не уявляю собі, як би це могло статися. Бо якщо я й знаю щось напевне, то це те, що Петровіцький ладен роздерти бідолашного Тикача.