9

Другого дня по обіді Клубічко сидів, як завжди, біля великого вікна в кав"ярні «Амбасадор» на Вацлавській площі, дивився на безперервний потік людей, що плив тротуаром в обох напрямках, і знічев"я прикидав у думці, скільки є в столиці гарненьких дівчат, яким близько вісімнадцяти років. Він був просто-таки вражений тим, що їх так багато. Жвавих, гарно вбраних юпок, що останнім часом навчились так підкреслювати жіночність у всьому, від високих каблуків і збудливих сукенок аж до визивних зачісок; була тут неймовірна кількість. І, дивлячись на цих дівчат, Клубічко міркував, які з них вийдуть матері, водночас усвідомлюючи важке завдання, що стояло перед ним: знайти поміж тисяч оцих гарненьких пуголовків саме ту, яку розшукував, — Ільзочку. Якщо вона й справді приїхала до Праги. Знов переглянув стрічку, де вона з"являється на прикордонному пункті в Яхимові, але це мало йому допомогло: кадри були не чіткі й показували лише те, що та особа невеличка на зріст, дуже гарненька, з напівдитячою усмішкою, що на ній пальто не такого фасону, як носять у Празі, і що капелюшок її має форму дзвіночка. Таке собі миле пташенятко.

Він вивчав ті кадри аж до запаморочення голови, а все побоювався, що не впізнає Ільзочку, особливо такого теплого дня, як сьогодні, коли відважні молоді дами поскидали пальта й розгулювали в легких костюмах. А в костюмі Ільзочка, певно, виглядає зовсім інакше, і якщо вона зняла цей капелюшок-дзвіночок і йде собі, як інші пражанки, простоволоса, хизуючись красою свого волосся, то він не впізнає її, навіть хоч би дівчина пройшла повз нього.

За хвилину він устав і пішов на набережну Сметани, де в консерваторії стояв один із роялів, які податкове відомство продало, щоб покрити Кодетові борги. Відрекомендувався директорові консерваторії й попрохав дозволу оглянути рояль «Орфей».

— Дивно, що ви цікавитеся саме цією старою коробкою, — сказав директор. — Ми придбали її десь років чотири тому, і запевняю вас, що й тоді цей рояль небагато був вартий. На ньому грають найменш здібні учні. А за ці чотири роки — що ж, роялі також старіють, коли невмілі руки тарабанять по них цілими днями.

— Ну, ну! А що ви, власне, проти нього маєте? Директор відкрив рояль і пробіг пальцями по клавіатурі. Потім глянув на Клубічка:

— Що ви на це скажете?

— Що я скажу? Що ви чудово граєте!

Директор усміхнувся.

— Це означає, що ви не вмієте грати на роялі.

— Це правда, — признався Клубічко. — Але як ви про це дізнались?

Директор знову пробіг пальцями по клавіатурі «Орфея», потім глянув на Клубічка заохотливо і водночас трохи зневажливо й повів його до іншого рояля, марки «Бехер». Піднявши кришку, сказав:

— А тепер послухайте цей. Наші майбутні віртуози мучать його всього рік. — Відтак заграв на ньому ту ж саму мелодію раз, потім ще раз і подивився на Клубічка. — Відчуваєте різницю?

— Не гнівайтесь на мене, але я не відчув нічого. Тільки те, що ви граєте справді чудово.

Директор закрив рояль, подивився на Клубічка ще з більшим презирством і сказав:

— Та це ж як небо і земля! «Бехер» має гарний резонанс і реагує на кожен удар. «Орфей», навпаки, майже зовсім не резонує, і виправити його неможливо. Певно, той, хто його робив, не розуміється на роялях або ж мав для цього поганий матеріал. — І подивився на Клубічка з виразом: «Іди вже собі геть!»

Але Клубічко не збирався іти, навпаки, він ще уважніше оглядав рояль. Найбільше його, здавалося, зацікавив золотий напис: «Орфей». Несподівано він спитав: