— А пані Утсіпилова? — насторожено запитав Клубічко.

— Нібито була десь у місті. Я не турбував її досі, щоб не розсердити Петровіцького.

— Ця дівчина, — сказав по паузі Клубічко, — мабуть, і була отією русалкою з автобуса. Вона втекла. Куди? До того, хто її сюди послав. Він і є отой головний. Шкода, що ваш Плєснівий не простежив за нею. Але це вже було б забагато. Зрештою, я гадаю, що вона незабаром і сама дасть про себе знати. — Він пройшовся по кімнаті.— Непогано було б поговорити з Пальмером.

— Може, нам удасться це зробити, — озвався Тикач. — «Я тримаю з ним зв"язок і скажу вам пізніше.

— Зв"язок? — здивувався Клубічко.

— Ви не знаєте тутешніх умов, — понуро відповів Тикач. — Пальмер працює в Мозера, а там усі службовці та майстри — генлейнівці. Нам доводиться зустрічатися таємно, бо інакше це могло б коштувати йому життя. — Він знову замислився. — Було б найкраще, якби ви зустрілися з ним за містом. Наприклад, у Локті. Замок там доглядає добра чешка. Десь у неділю, бо в інший час він не може. А що ви, власне, від нього хочете?

— Я спробував би допомогти його пам"яті. Треба встановити особу того типа з Яхимова, бо від Віртера ми, очевидно, вже нічого не довідаємось.

— Я спробую зробити це сам, — сказав Тикач, насупившись. — А коли нічого не вийде, то влаштую вам зустріч із Пальмером.

Клубічко підвівся.

— Гаразд. А тепер мені треба негайно повернутися до Праги.

— Чого ви так поспішаєте? Адже у вересні Карлові Вари найкращі.

— А того, що там є два роялі марки «Орфей», які я ще не встиг оглянути. Бувайте здорові й бережіть нам Віртера, як ока в лобі. Я скажу Трампусові, щоб допомагав вам. Якщо ви, звісно, хочете.

Тикач щось пробурмотів собі під ніс.

— Він вам не до вподоби?

— Скоріше я йому, — прогув Тикач.

Зустрівшись із Трампусом, Клубічко переказав йому розмову з Тикачем і додав:

— Мені здається, любий мій, що в Кардових Варах нам більш нема чого робити. Звичайно, людина завжди може помилитись, але я гадаю, що центр ваги цієї справи пересунувся туди, куди доїхала Ільзочка. Це, безперечно, Прага. Там, певно, живе й той, хто цим усім керує. Може, це він уже розтрощив на Віноградах[14] два роялі. Ільзочку послали сюди, щоб вона вивідала імена власників заздалегідь позначених роялів. Хтось припускав, що про це знає Віртер. Можливо, навіть цілком імовірно, що Ільзочку послало гестапо, щоб вона, як законна спадкоємниця, забрала своє майно. А потім нацисти, звісна річ, відібрали б його в неї. Усе це, щоправда, тільки здогади, але ти принаймні бачиш, як цікаво було б мені познайомитися з дівчиною, котру зустрічав на кордоні Віртер. До речі, тебе знову годували сиром?

— Я їв цю гидоту аж двічі,— відповів Трампус майже з люттю. — Запіканку, а потім ще окремо на тарілочці з зеленою цибулькою.

— Мені щось здається, що ти вже й операцію вважаєш не такою страшною, як лікування сиром.

— Ваша правда… Як тільки уявлю собі, що все життя доведеться їсти сир…