— Цілком ймовірно. Хоч би там як, Олівер прочитав адресу і надіслав її мені. Сказав, що не бачить потреби вносити стару бейсбольну рукавицю в опис майна. Він, власне, хотів повідомити мене про смерть Саллі в разі, якщо я не знаю, і що заупокійна служба відбудеться в Гарвічі. По-моєму, він хотів, щоб я приїхав, щоб почути історію рукавиці. Але тут я не міг його просвітити. Керол, ти впевнена, що Віллі…

— Я бачила, як він її носив. Наполягала, щоб він віддав, і я б змогла переслала її тобі, але він не схотів.

— Думаєш, він потім віддав її Саллі-Джону?

— Виходить, що так.

Але чомусь їй у це не вірилося. Вона відчувала, що правда куди незвичайніша. Та й ставлення самого Віллі до рукавиці було дивне, хоч вона й не пригадувала, чим саме.

— Хай там як, — вів далі Боббі, постукуючи по адресі на звороті рукавиці, — це Тедів почерк. Я в цьому переконаний. Я запхав руку в рукавицю і дещо знайшов. Власне, через це і приїхав.

Він втретє засунув руку в спортивну сумку. Багрянець уже потемнів і від дня залишилася лише блідо-рожева смужка кольору дикої рожі. Транзистор, що й досі валявся в траві, грав «Хіба ти просто не знаєш» у виконанні «Г’ю «Піано» Сміт енд зе Клавнз».

Боббі витяг зім’ятий аркуш. На ньому залишилося кілька плям від поту з рукавиці, але в цілому він виглядав напрочуд чистим і новим. Він простяг папір Керол.

Вона піднесла його до світла, тримаючи не дуже близько до обличчя.

«Зір у неї вже не той, що колись», — зауважив Боббі.

— Титульна сторінка з якоїсь книжки, — промовила вона, потім засміялася. — «Володар мух», Боббі! Твоя улюблена!

— Поглянь на низ, — наказав він. — Прочитай, що написано.

— «Фабер & Фабер, лімітед… 24, Рассел-сквер… Лондон».

Вона запитально глянула на нього.

— Видання Фабера шістдесятого року, м’яка палітурка, — пояснив Боббі. — Так зазначено на звороті. Але, Керол, поглянь на неї. Вона ж геть нова. Думаю, книжка, з якої вирвана ця сторінка, побувала в тисяча дев’ятсот шістдесятому ще кілька тижнів тому. Але не рукавиця. Вона зношена куди більше, ніж коли я її знайшов. Лише сторінка.

— Боббі, не всі старі книжки жовтіють, якщо їх берегти. Навіть у м’якій палітурці можуть…

— Переверни, — сказав він. — Глянь з другого боку.

Керол перевернула. Під рядком «Авторське право» стояло: «Скажи їй, що вона була хоробра, як левиця».

— Тоді я і зрозумів, що маю приїхати. Бо він вважає, що ти будеш тут, що ти жива. Я не міг повірити, легше було повірити в нього, ніж… Керол? Що з тобою? Це через напис внизу? Він щось означає?

Вона плакала, плакала гірко, тримаючи в руці вирвану титульну сторінку і втупившись у знак на звороті, втиснутий у вузенький білий простір під умовами продажу: