Він розстебнув блискавку на сумці, порився і видобув транзистор. І близько не такий великий, як магнітола, яка щойно пройшла повз нього до складу спортінвентарю, але для нього цілком годився. Його було досить просто ввімкнути: він уже був налаштований на ВКНД, Притулок ретро в Південному Коннектикуті. Трой Шанделл співав «Цього разу». Саме те, що треба.

— Саллі, — промовив він, вдивляючись у гайок, — ти був крутим засранцем.

Позаду нього якась жінка дуже манірно промовила:

— Якщо будеш лаятися, я з тобою не піду.

Боббі крутнувся так стрімко, що транзистор скотився з його колін у траву. Обличчя жінки він не побачив: вона була лише силуетом, а червоне небо простерлося ліворуч і праворуч від неї, наче крила. Він спробував заговорити і не зміг. Дихання цілком зупинилося, язик прилип до піднебіння. Глибоко-глибоко в мозку голос задумливо мовив: «То он як воно побачити привида».

— Боббі, тобі зле?

Вона швидко обійшла лаву, при цьому червоне призахідне сонце вдарило йому просто в очі. Боббі хлипнув повітря, підніс долоню і заплющив очі. Вловив аромат парфумів… чи то була літня трава? Він не знав. А коли розплющив, то знову не побачив нічого, крім її силуету; там, де мало бути її обличчя, висіла залишена сонцем зелена пляма.

— Керол? — вичавив він хрипким переривчастим голосом. — Боже мій, це справді ти?

— Керол? — перепитала жінка. — Я не знаю ніякої Керол. Мене звуть Деніз Скуновер.

Та все-таки то була вона. Коли вони бачилися востаннє, їй було лише одинадцять. Але він знав. Несамовито тер очі. З транзистора в траві ді-джей повідомив: «З вами ВКНД, де ваше минуле завжди теперішнє. Клайд Макфеттер і його «Питання закоханого»».

Ти знав, що вона прийде, якщо жива. Ти це знав.

Звичайно, хіба не тому приїхав він сам? Не через Саллі ж, точніше, не лише через Саллі. Водночас який же він був упевнений, що вона загинула. Не сумнівався з тієї самої миті, коли побачив фото згорілого дощенту будинку в Лос-Анджелесі. Як же боліло серце. Ніби вони бачилися востаннє не сорок років тому, коли вона перебігала Коммонвелс-авеню, а ніби вона завжди залишалася його подругою і їх розділяє тільки телефонний дзвінок чи кілька будинків.

Він усе ще намагався зморгнути з очей плавучий сонячний відблиск, коли жінка міцно поцілувала його в губи і прошепотіла на вухо:

— «Мені треба додому. Треба різати салат». Що це?

— Останнє, що ти сказала мені, коли ми були дітьми, — відповів він і повернувся до неї. — Ти прийшла. Ти жива, і ти прийшла.

Світло сонця падало їй на обличчя і пляма зблідла так, що він зміг її роздивитися. Вона була гарна, попри шрам, що перетинав її обличчя від куточка правого ока до підборіддя, немов жорстокий рибальський гачок… а можливо, й завдяки йому. Навколо очей розбігалися крихітні гусячі лапки, однак чоло залишалося гладким, а ненафарбовані губи не облямовували дужки.

Волосся в неї, помітив Боббі з подивом, було майже зовсім сиве.

Немов читаючи його думки, вона простягла руку і торкнулася його лисини.

— Мені так шкода, — промовила Керол… але йому здалося, що в її очах танцюють колишні смішинки. — Ти мав таке класне волосся. Ріонда казала, що я наполовину закохана в нього.

— Керол…