Вона знову простягла руку і приклала йому пальця до губ. Боббі побачив, що руку теж вкривали шрами, а мізинець був деформований, майже розтоплений. Сліди опіків.

— Я ж сказала, що ніякої Керол не знаю. Моє ім’я Деніз. Як у старій пісні «Ренді і зе Рейнбоуз». — Вона наспівала уривок. Боббі добре його знав. Він знав усі старі пісні. — Якщо ти перевіриш мій паспорт, то на всіх сторінках буде тільки Деніз Скуновер. Я бачила тебе на службі.

— А я тебе ні.

— Я добре вмію ставати невидимою, — сказала вона. — Спосіб, якого мене дуже давно навчила одна людина. Фокус, як ставати сірою плямою, — вона ледь здригнулася. Боббі читав, що люди здригаються, головно в кепських романах, але ні разу не бачив на власні очі. — А на масових заходах умію триматися на задньому плані. Бідний старий Саллі-Джон. Пам’ятаєш його боло-баунсера?

Боббі кивнув і посміхнувся.

— Пам’ятаю, як одного разу він захотів показати клас і покрутити його не тільки під руками і за спиною, а ще й між ногами, і добряче всмалив собі по яйцях. Ми всі ледь не подохли від сміху. Тут прибігли дівчата, і ти разом з ними — я точно впевнений — і почали питати, що сталося, а ми не казали. Ну ти й розсердилася!

Вона усміхнулася, піднісши долоню до губ, і в цьому старому жесті Боббі з усією виразністю побачив дівчинку, якою вона була.

— Звідки ти дізналася, що він помер?

— Прочитала в «Нью-Йорк пост». Жахливий заголовок, це їхнє коронне: «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!». І його фото. Я живу в Покіпсі, туди «Пост» надходить регулярно. — Вона помовчала. — Викладаю у Вассарі[63].

— Ти викладаєш у Вассарі і читаєш «Пост»?

Вона з усмішкою знизала плечима.

— У всіх є свої вади. А ти, Боббі? Теж прочитав у «Пост»?

— Я «Пост» не отримую, мене сповістив Тед. Тед Бротіґен.

Вона сиділа мовчки й дивилася на нього, її усмішка згасала.

— Пам’ятаєш Теда?

— Я думала, що не зможу володіти рукою, а Тед її вправив, неначе помахом чарівної палички. Звісно, я пам’ятаю його. Але, Боббі…

— Він знав, що ти будеш тут. Я відразу ж так подумав, коли розкрив посилку, але не міг повірити, доки тебе не побачив. — Він потягнувся до неї і з дитячою безпосередністю провів пальцем по шраму на її обличчі. — Це з Лос-Анджелеса, так? Що трапилося? Як ти вибралася?

Вона похитала головою.

— Я про це не говорю. Я ніколи не розповідала про те, що відбулося в тому будиночку. І не розповім. То було інше життя. То була інша дівчина. І та дівчина померла. Вона була дуже юною, великою ідеалісткою, і її обдурили. Пам’ятаєш картярського махляра з «Сейвін-Року»?

Він кивнув, злегка всміхнувся і взяв її за руку. Вона міцно стиснула його пальці.