Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.
Так, але ж… хм…
Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.
Її смерть перекреслила не тільки будь-яку думку про магію, а й, здавалося Боббі, саму мету дитинства. Що в ньому доброго, якщо воно призводить до такого? Поганий зір і проблеми з тиском — це одне, а погані сни, погані думки і поганий кінець — зовсім інше. Через деякий час хочеться сказати Богові: слухай, парубче, може, досить? Виростаючи, втрачаєш цноту, це знають усі й це нормально, але невже маєш втрачати і надію? Який сенс цілувати дівчину на «Чортовому колесі», коли тобі одинадцять, якщо через одинадцять років ти розгортаєш газету і дізнаєшся, що вона згоріла в дрантивій норі в брудному глухому провулку? Який сенс пам’ятати її прекрасні, тривожні очі чи те, як сонце переливалося в її волоссі?
Тиждень тому він сказав би все це і куди більше, але тут ниточка тієї колишньої магії протяглася до нього і торкнулася знову. «Йди, — прошепотіла вона. — Йди, Боббі, ходи, засранцю, ходи додому». І ось він знову тут, у Гарвічі. Віддав останню шану старому другові, прогулявся рідним містом (і його очі ні разу не затуманились), і вже майже пора їхати. Однак перед цим йому потрібно зробити ще одну зупинку.
Був час вечері, й міський парк був майже порожній. Боббі підійшов до дротяної сітки за домашньою базою поля Б. Назустріч йому йшли троє бейсболістів, що загаялися. У двох були великі червоні торбини зі спорядженням, а третій ніс магнітолу, з якої на повну потужність гриміли «Оффспрінґ». Усі троє зміряли його підозріливими поглядами, та Боббі не здивувався. Він був дорослим у країні дітей, що живуть в епоху, коли всі такі, як він, викликають підозру. Він не став загострювати ситуацію ні кивком, ні помахом руки, ні дурною фразою на кшталт: «Як гралося, хлопці?» Вони пішли собі далі.
Він стояв, запустивши пальці в дротяні ромби, і спостерігав, як скісні червоні промені призахідного сонця стеляться по траві поля, відбиваючись від табло і плакатів «ЗАЛИШАЙСЯ У ШКОЛІ» і «ЯК ДУМАЄТЕ, ЧОМУ ЇХ НАЗИВАЮТЬ ДУРМАНОМ?» І знову йому забило дух від відчуття магії, відчуття навколишнього світу як тонкого шару, що вкриває щось інше, щось яскравіше і темніше водночас. Голоси тепер були повсюди, крутилися, немов лінії на дзизі.
Не смій називати мене дурною, Бобику.
Не треба бити Боббі, він не такий, як ті люди.
Справжнє золотце, малий, він крутив оту пісню Джо Стафорда.
Це ка… а ка — це доля.
Теде, я люблю тебе…
— Теде, я люблю тебе. — Боббі вимовив ці слова вголос, не декламуючи їх, але й не шепочучи. Приміряв їх до себе. Він навіть, принаймні чітко, не пам’ятав, яким Тед Бротіґен був на вигляд. Тільки «Честерфілд» і нескінченні пляшки шипучки, але від цих слів йому все одно стало тепло.
Був ще один голос. Коли він заговорив, кутики очей Боббі, вперше з моменту повернення, защипало від сліз.
Знаєш, Боббі, коли я виросту, добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр…
— І витягати з циліндра кроликів і всяке лайно, — сказав Боббі, відвертаючись від поля Б. Він засміявся, витер очі й провів рукою по маківці. Жодної волосинки, останні випали точно за розкладом років п’ятнадцять тому. Перетнув доріжку, посипану гравієм у шістдесятому, а тепер асфальтовану і прикрашену маленькими значками: «ТІЛЬКИ ВЕЛОСИПЕДИ, НІЯКИХ РОЛИКІВ!», і сів на лаву, можливо, ту ж саму, де сидів того дня, коли Саллі кликав його в кіно, а Боббі відмовився, бо хотів дочитати «Володаря мух». Спортивну сумку поклав поряд на лаву.
Просто перед ним ріс гайок, і Боббі був майже певен, що це той самий, куди Керол повела його, коли він розплакався. Повела, щоб ніхто не бачив, як він рюмсає, наче маленький. Ніхто, крім неї. Чи обіймала вона його, доки він не виплакався? Точно Боббі не пам’ятав, але здавалося, що так. Куди виразніше пригадувалося, як пізніше їх ледь не побили троє сентґебівців. Їм на допомогу прийшла подруга матері Керол. Він не пам’ятав її імені, але вона з’явилася якраз в останню мить… як і військові моряки, що прибули якраз вчасно, щоб врятувати ледь не підсмаженого Ральфа в кінці «Володаря мух».
Ріонда, ось як її звали. Вона пригрозила, що розповість священикові, а він скаже їхнім батькам.
Але Ріонди не виявилося поруч, коли ці троє знову спіймали Керол. Чи згоріла б Керол у Лос-Анджелесі, якби Гаррі Дулін і його дружки не чіпали її? Звичайно, точно сказати не можна, але Боббі вважав, що, мабуть, не згоріла б. Навіть тепер його руки стиснулися в кулаки і він подумав: «Але я розправився з тобою, Гаррі, чи не так? Ще й як».
Але тоді вже було надто пізно. Тоді все вже змінилося.