— Дякую вам, містере Кроккете. Точно дотримуйтесь усіх вказівок. До побачення.

— Агов, постривайте одну хвилинку…

Лінія мовчала.

Було за дві хвилини сьома, коли великий, помаранчево-білий фургон з написом «Перевози Генрі» на бокових і задньому бортах зупинився в Портлендському порту наприкінці Митного причалу перед складом з гофрованої сталі. Знов повертався приплив, і стривожені цим мартини кружляли й ридали вгорі на тлі призахідного багряного неба.

— Господи Христе, тут нікого нема, — сказав Роял Сноу, допиваючи рештки своєї пепсі й кидаючи порожню бляшанку на підлогу кабіни. — Нас арештують як грабіжників.

— Он там є хтось, — сказав Генк Пітерз. — Коп.

Це був не зовсім коп; це був нічний сторож. Він посвітив на них своїм ліхтариком:

— Хто з вас, хлопці, Лоренс Крукат?[86]

— Кроккет, — сказав Роял. — Ми від нього. Приїхали забрати кілька ящиків.

— Добре, — сказав нічний сторож. — Ходімо до контори, у мене там накладна, треба, щоб ви підписали.

Він показав рукою Пітерзу, котрий сидів за кермом:

— Давай назад онде туди. До тих двостулкових дверей, де ліхтар горить. Бачиш?

— Йо, — ввімкнув задню передачу Пітерз.

Роял Сноу слідом за нічним сторожем увійшов до контори, де булькотіла кавоварка.

Годинник над пін-ап календарем з дівчатами показував 7:04. Нічний сторож порився в якихось паперах на столі та знайшов потрібну теку:

— Розпишися отут.

Роял написав своє прізвище.

— Вам варто буть обережними, коли зайдете туди. Ввімкніть світло. Там пацюки.

— Ніколи не бачив пацюка, який би не втікав від отакого, — сказав Роял, широко майнувши ногою, взутою в робочий чобіт.

— Тут у нас портові пацюки, синку, — сухо промовив нічний сторож. — Вони мали справу з чоловіками й дебелішими за тебе.