Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.

Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…

— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.

— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.

Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…

— Я просив би вас залишитись.

Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.

Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.

— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?

— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.

— Дуже приємно.

— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.

— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.

— Малий ще по батькові зватись.

— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.

— Мені здається, що в тебе піднімається температура.

— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?

— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.

Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.