— Як з тобою батьки витримують?

— Тішаться щодень, як біда — цвяшком.

— Щодо цвяхів. Залізо міститься, насамперед, у тваринних продуктах. Рослинне залізо гірше засвоюється, але його багато є у морській капусті, шипшині, тільки свіжій, толокні. Геркулес і гречка — теж незле. Але основним джерелом є м’ясо. Кріль, індик, курка. Язик яловичий. Плюс — комплекс вітамі…

Лікар вмовк.

Липень зиркнув у вікно ординаторської і подивовано дмухнув у кватирку.

Андрій розумів, що мусив би стриматися, та не зміг. Давно він так не сміявся.

«Язик яловичий»… Це було смішніше за найсмішніший анекдот.

«Язик яловичий»… Від цього в животі вибухала колька, і він валився зі стільця, судомно хапаючись за стола.

Він згріб цей гіркий сміх, як в’язанку сіна, скрутив його і запхнув назад до горла, до нутрощів, там, де він мав сидіти і не рипатись. Та той виявився живучим. Пручався. Не давав себе задушити.

«Язик яловичий»… Неприбраній душі раптом зробилось прикро, як тому далекому кишеньковому кошеняті, яке тихенько попискувало, коли його витягали на берег баюри. Прикро за своє народження.

Відтак сміх заглух. Андрій хвилю посидів, впершись ліктями у коліна, а обличчям — у долоні… і підвівся. Давно повинен був підвестися. Ще тоді, з асфальту. Та забарився. Зіпхнув все на струс. Дозволив заопікуватися собою. Відбивався тільки для годиться.

Він, Андрій Шелепінський, розтанув, як протермінована ґаляретка. Бо ще ніколи не мав насолоди від спілкування з іншою людиною, яка не лише розуміла його на півслові, а й могла відповідати на рівні, тією ж мовою, що й він.

Зі Славком було не так: той використовував Андрія як об’єкт для досліджень, перевіряючи на ньому ефективність різноманітних психологічних методик і поводячись при цьому відповідно до законів експериментування: я — експериментатор, ти — досліджуваний. Андрій звик до таких стосунків і віддавав другові належне…

Ось так і пролітаєш, як відома фанера над невідомим Парижем. Зовсім вилетіло з голови, що вони з лікарем живуть в діаметрально протилежних світах, — настільки невимушеним і рівноправним було їхнє спілкування, — і життя, як завше, коректно, нагадало йому про це. Нема чого звикати до пряників, Андрію, — сказало йому життя. Почувався так, ніби його жбурнули з шістнадцятого поверху на асфальт.

— Дякую за гостинність, — промовив Андрій і ледве наважився глянути на лікаря.

Лікар дивився на нього без жодних емоцій, якось замріяно, здалеку. З шістнадцятого поверху.

Все о’кей.

— Вважайте, що мене вже нема.

Лікар підсунув до нього невеликого папірчика.

— Візьми рецепт на препарати заліза.