— Не кажи це так, — благала Френ. — Люсі так не кажи. Це їй серце розіб’є.

— Мені думається, вони були як жертва. Бог завжди вимагає жертв. У Нього всі руки в крові. Чому? Не знаю. Я не такий уже мудрий. Мо’, це не Він такий, а ми такі, що воно так виходить… Тільки я точно знаю, що бомба вибухнула у них — а могла б у нас, — і на якийсь час ми в безпеці. На якийсь недовгий час.

— А Флеґґ уже загинув? Зовсім?

— Не знаю… Мені думається… нам слід бути пильними. А у свій час хтось має знайти те місце, де зробили всі такі зарази, як Капітан Трипс, засипати його землею і сіллю, а потім помолитися над ним. Помолитися за нас усіх.

——

Значно пізніше того вечора, незадовго до півночі, Стю котив її коридором лікарні в інвалідному візку. Поряд ішла Лорі Констебл, а Френ подбала, щоб Стю записався до Джорджа.

— У вас такий вигляд, ніби у візок треба було вас посадити, Стю Редмане, — відзначила Лорі.

— Просто зараз мене нічого не турбує, — сказав Стю.

Вони підійшли до великої скляної стіни, з якої було видно палату в рожевих і блакитних кольорах. Зі стелі звисав великий мобіль. Тільки в одному ліжечку, в передньому ряду, була дитина.

Стю зачаровано подивився на немовля.

На ліжку була прикріплена картка: «ҐОЛДСМІТ-РЕДМАН, ПІТЕР. ХЛОПЧИК. ВАГА ПРИ НАРОДЖЕННІ: 6 Ф 9 УН. М. ФРЕНСІС, П. 209, Б. ДЖЕСС РАЙДЕР (ПОМ.)».

Пітер плакав.

Його маленькі ручки стислися в кулаки. Личко було червоне. На голові в нього стирчав дивовижний чорний чубчик. Оченята були блакитні, і малий, здавалося, дивився просто в очі Стю, наче звинувачуючи його у своїй біді.

На лобі малого утворилася глибока вертикальна смужка… бганка-забаганка…

Френні знову заплакала.

— Френні, чому ти плачеш, що негаразд?

— Ці всі порожні ліжечка… — схлипнула вона. — От що негаразд. Він же там сам-один. Звичайно, він плаче, Стю, йому ж самотньо. Ці порожні ліжечка, Боже мій…

— Він недовго ще буде сам, — заспокоював її Стю й обійняв жінку за плечі. — І він дивиться на мене дуже по-бойовому. Правда ж, Лорі?

Але Лорі залишила їх самих перед вікном дитячої палати.

Скривившись від болю в нозі, Стю опустився на коліна біля Френні й незграбно її пригорнув, і вони обоє здивовано дивилися на Пітера, немов то була найперша на землі дитина. Через якийсь час Пітер заснув, притиснувши ручки до грудей, а вони все дивилися на нього… і дивувалися, що він узагалі тут є.