— Пізніше, — сказав Стю.

Джордж підвівся.

— Підійдіть до Лорі, будь ласка,

— Підійде! — сказала Френні.

Стю всміхнувся.

— Аякже. Начальниця сказала.

— Як гарно, що ви повернулися, — сказав Джордж. Здавалося, на його язику крутиться тисяча запитань. Він злегка похитав головою і пішов, міцно причинивши двері.

— Покажи, як ти ходиш, — сказала Френні. На її лобі знову залягла бганка-забаганка.

— Ну, Френні…

— Покажи, покажи, як ти ходиш.

Він пройшовся палатою. На вигляд це нагадувало, як матрос ходить хиткою палубою. Коли він пройшов повз неї, вона заплакала.

— Ой, Френні, зайчику, не треба…

— Треба! — сказала вона і затулила обличчя руками.

Він сів поряд і відвів її руки.

— Ні, не треба плакати.

Вона поглянула на нього відкритим поглядом, сльози ще текли її щоками.

— Стільки людей загинули… Гарольд, Нік, Сьюзен… а Ларрі? А Ґлен і Ральф?

— Не знаю.

— А що ж Люсі скаже? Вона за годину прийде. Вона щодня приходить, вона сама зараз на четвертому місяці. Стю, а коли вона тебе спитає…

— Вони там загинули… — сказав Стю, скоріше до себе, ніж до неї. — Я так думаю. У душі я це знаю…