— Окей, — сказав усміхнений Чувак-Сміттєбак. — Без проблем.

— Ге-ей, містере Ту-у-узік! — по-дівочому пропищав Гек Дроґен і знову зареготав. — Тузяко, тепер ти з цим прізвиськом до самої смерті. Богом клянуся.

— Може, й так, але якось переживу, — сказав Козирний Туз і підвівся, щоб узяти ще омлету.

Проходячи повз Чувака-Сміттєбака, він стиснув його плече. Рука була теплою та твердою — дружня рука, яка не щипає, не викручує.

Чуваку-Сміттєбаку зробилося тепло й приємно, і він заходився їсти. Ці теплота з приємністю були настільки рідкими гостями в його нутрі, що на мить йому здалося, ніби він захворює. Сміттєбак звів очі, поглянув в обличчя навколишніх людей і подумав, що він зрозумів, чим було те химерне відчуття.

Щастям.

«Які гарні люди», — подумав він.

Слідом за тією думкою вигулькнула ще одна: «Я вдома».

——

Того дня йому дали відіспатися, та наступного ранку його та багато інших повантажили в автобуси й відвезли до дамби Боулдера. Цілий день вони провели там — міняли в двигунах мідну обмотку. Він працював на лавці з видом на воду (то було озеро Мід[59]), і над ним ніхто не стояв. Чувак-Сміттєбак вирішив, що в них тому не було наглядачів, що всі любили працю так само, як і він.

Та наступного дня він довідався, що це зовсім не так.

——

Була чверть по десятій ранку. Чувак-Сміттєбак сидів на лавці та намотував дріт — пальці працювали, та думки ширяли десь за мільйон миль. Він складав псалом на славу темного чоловіка. Сміттєбак уже вирішив, що знайде велику книжку (точніше, Книгу) і почне записувати певні думки про нього. Може вийти Книга, яку колись хтось читатиме. Ті люди, які ставляться до нього так само, як і Сміттєбак.

До його лавки підійшов Кен Демотт, і, попри пустельну засмагу, Кен мав блідий і наляканий вигляд.

— Ходімо, — сказав він. — На сьогодні все. Вертаємося до Веґаса. Всі вертаємося. Автобуси чекають на вулиці.

— Га? Чого? — закліпав на нього Сміттєбак.

— Не знаю. Це він наказав. Ллойд передав іншим. Дупу в руки та гайда, Сміттєбачку. Коли до справи замішаний наш головний, питань краще не ставити.

Тож він нічого й не питав. Надворі на Гувер-драйв на холостому ходу стояли три шкільні автобуси з Лас-Веґаса. До них сідали чоловіки з жінками. Розмов майже не чулося. Те вранішнє повернення до Лас-Веґаса було цілковитою протилежністю звичних поїздок до дамби й назад. Ніхто не жартував, не перемовлявся, і двадцять жінок із тридцяткою чоловіків їхали мовчки. Усі поринули у власні думки.

Коли вони вже під’їжджали до міста, чоловік, який сидів через прохід від Сміттєбака, тихо сказав до свого сусіда:

— Це Гек. Гек Дроґен. Трясця, як цей страшко про все дізнається?