——

Краса та принадність релігійної манії в тому, що їй під силу пояснити геть усе. Щойно Бога (чи Сатану) визнають за першопричину всього, що відбувається у світі смертних, питань до випадковостей не лишається і нічого вже не змінити. Щойно людина опановує заклинання на кшталт «тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло»[58] або «незбагненним чином вершаться Його діяння», логіку можна жбурнути у вікно. Релігійна манія — один з небагатьох безвідмовних способів, яким реагують на примхливість нашого світу, бо вона повністю виключає його довільність. Для справжнього релігійного маніяка все має свою мету.

Скоріш за все, саме тому Чувак-Сміттєбак із двадцять хвилин пробалакав із вороном, який трапився йому на дорозі західніше од Вейла, — він був переконаний, що то посланець темного чоловіка… або ж його втілення. Ворон довго дивився на нього зі свого сідала на вершечку телефонного стовпа. Птах мовчки сидів там, допоки не знудився, не зголоднів… або ж допоки Сміттєбак не вилив йому всі подяки й присяги на вірність.

Біля Ґранд-Джанкшн він узяв собі новий велосипед, і 25 липня Сміттєбак мчав західною Ютою — їхав трасою 4, що єднає східний відрізок I-89 з магістраллю І-15, що тягнеться з північної частини Солт-Лейк-Сіті аж до самого Сан-Бернардино, штат Каліфорнія. І коли переднє колесо його новенького велосипеда вирішило попрощатися з вилкою та покотилося до пустелі, Чувак-Сміттєбак перелетів через руль і приземлився на голову — чудо, що черепа не розколов: коли це сталося, він гнав на швидкості в сорок, і то без шолома. Та менш ніж за п’ять хвилин він зіп’явся на ноги. Кров струменіла з кількох порізів та подряпин, заливала йому обличчя, однак Сміттєбак зашаркав ногами і виконав свій коротенький танець. «Сібола-ла, за тебе — життя, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!» — наспівував він, кривлячись од болю.

Для зламаних духом і розтрощених черепом нема нічого більш утішного за гарну молитовну вмазку.

——

7 серпня Ллойд Генрейд зайшов до кімнати, у яку попереднього дня заселили Чувака-Сміттєбака, — він тоді мало не марив од зневоднення. Гарна кімната. Тридцятий поверх «MGM». У ній було кругле ліжко з шовковою білизною, над яким висіло дзеркало точнісінько такої ж форми та розміру.

Чувак-Сміттєбак поглянув на Ллойда.

— Як почуваєшся, Сміттєбаче? — спитав Ллойд, зустрівшись із ним поглядом.

— Добре, — відповів Сміттєбак. — Краще.

— Трохи їжі, води й відпочинку — от і все, чого тобі бракувало, — сказав Ллойд. — Приніс тобі чистої одежини. Розмірів не знав, тому набрав навмання.

— На вигляд якраз.

Сміттєбак не знав своїх розмірів — не міг запам’ятати й годі. Він узяв у Ллойда розтягнуті джинси й робочу сорочку.

— Спускайся снідати, як перевдягнешся, — у Ллойдовій мові чулася шанобливість. — Більшість наших їсть у готельному ресторані.

— Звісно. Окей.

Ресторан гув од розмов, і Сміттєбак зупинився за рогом — його вхопив страх. Коли він зайде, на нього дивитимуться всі. Дивитимуться й іржатимуть. Спершу захихоче хтось за дальшим столом, тоді до нього долучаться ще… наступної миті столи наїжачаться вказівними пальцями, і весь ресторан вибухне реготом.

«Гей, ховайте сірники — он іде Чувак-Сміттєбак!»

«Гей, Сміттяче! Що сказала старенька Семпл, коли ти спопелив її чек?»

«Пісяєшся вночі, га, Сміттєбачку?»

Його тіло вкрилося потом, і Сміттєбак зробився липким попри душ, який прийняв після відвідин Ллойда. Він згадав, як поглянув у дзеркало, що висіло в душовій, і побачив своє поцятковане струпами лице, висушене тіло та оченята, замалі для глибоких очниць. Так, вони реготатимуть. Він дослухався до того, як жебоніли розмови, як дзенькали об тарілки столові прибори, і думав, що краще просто злиняти.