(тхір)

якась дрібна тваринка. А потім він прямуватиме на схід, доки не знайдеться потрібна дорога.

Назад верталося швидше. Чувак-Сміттєбак дійшов до цистерни, з якої востаннє бачив Пацана та його славетне купе-двійку. Цього разу він не виліз нагору, де б його силует виразно виднівся на фоні вечірнього неба. Натомість поповз далі навколішки, від машини до машини, намагаючись не шуміти. Пацан міг бути на варті. З такими, як Пацан, ніколи не можна бути певним… і краще не ризикувати, щоб боком не вилізло. Сміттєбак зловив себе на тому, що даремно не прихопив гвинтівку одного з мертвих солдатів, хоча зброю навіть у руках не тримав. Він повз далі. Камінчики болюче впиналися в його руку-клешню. Була вже восьма година, і сонце спустилося за гори.

Сміттєбак присів біля капота «порше», об яке Пацан розбив пляшку «Ребел єллу», і обережно висунув голову. Так, на дорозі стояло купе-двійка: яскрава золота фарба сяяла блискітками, бубнявіло опукле лобове скло, акулячий плавець впинався у вечірнє, подібне до велетенського синцю небо. Пацан розвалився за флуоресцентно-помаранчевим кермом — очі заплющені, щелепа відвисла. Серце Чувака-Сміттєбака переможно забарабанило. «П’я-ний! — стукало воно. — П’я-ний! Як чіп! П’я-ний!» Сміттєбак подумав, що, коли Пацан очуняє, він може бути вже миль за двадцять.

Однак рухався він обачно: прошурхотів від машини до машини, як водомірка, що ковзає поверхнею тихого озера, прошмигнув купе з лівого боку і подався на схід. Відстані між автівками більшали. Купешечка перемістилася на дев’яту годину ліворуч, тоді на сьому, тоді на шосту — опинилася просто позаду[54]. Тепер Сміттєбаку лишилося наростити відстань між ним і тим божевільним…

— Ти, хуйло тупориле, ані руш.

Сміттєбак завмер як був — навкарачки. Він нацюняв у штани, а розум перетворився на чорного птаха, що скажено молотив крилами в його голові, — на паніку.

Він повільно озирнувся — сухожилля в шиї заскрипіли, наче дверні завіси дому з привидами. Позаду стояв Його Величність Пацан у райдужній золотаво-зеленій сорочці з парою линялих вельветових вставок. У кожній руці він тримав по револьверу, а обличчя скривила люта гримаса ненависті.

— Я просто роз-розвідував, як воно, в цьому напрямку, — почув Сміттєбак власний голос. — Пе-пе-перевіряв, чи чисто на горизонті.

— Ага, довбодятле, перевіряв. Навколішки перевіряв. Зара’ очищу твій йобаний горизонт. Ану стань.

Якимсь чином Сміттєбак зіп’явся на ноги та, щоб не впасти, схопився за дверну ручку машини, яка стояла праворуч. Два дула револьверів-близнюків здавалися йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.

Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя — за тебе!»

— То що там? — спитав Пацан. — Аварія?

— Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся — тобі розказати. Будь ласочка…

— Тунель, — простогнав Пацан. — Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! — він знову насупився. — Брешеш мені, підарюго?

— Ні! Ні, присягаюся! Там був знак — «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…

— Завали варнякало. Скільки до нього?

— Миль вісім. А то й більше.

Пацан на хвильку змовк, — дивився на дорогу, що тяглася на захід, — а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими очима.

— Хоч сказати, шо цей затор у вісім миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!