— Ну, що б там тобі не хотілося, а в тебе буде така нагода.

— Пити…

— Звісно. Тримай.

Ллойд передав Сміттєбакові великий термос із вишневим «Кул-ейдом». Той ураз його осушив, перехилився через стіл та застогнав, тримаючись за живіт. Коли судома минула, Сміттєбак подивився на свого рятівника очима, сповненими німої вдячності.

— Зможеш трохи поїсти, як гадаєш? — поцікавився Ллойд.

— Мабуть.

Ллойд розвернувся до чоловіка, який стояв позаду них. Той бавився з рулеткою: запускав барабан, а тоді кидав на нього білу кульку та спостерігав, як вона скаче й торохкотить секторами.

— Роджере, піди скажи Білюку чи Стефані-Енн, щоб намутили цьому мужику картоплі та кілька гамбургерів. От срака, чим я думаю? Він же тут усе заригає. Супу. Принеси йому супу. Так норм, чуваче?

— Що завгодно, — вдячно пробелькотів Сміттєбак.

— У нас тут є один пацик, звуть Вітні Горґаном — він м’ясником працював. Товстий, ротатий гімнюк, та як куховарить! Святі небеса! І в них тут є все. Коли ми приїхали, геники ше працювали, і всі морозилки повні. Веґас! Чи бачили ви десь пиздатіше місто?

— Точно, — озвався Сміттєбак.

Він ще не знав, як Ллойда звуть, однак той йому вже подобався.

— Це Сібола.

— Шо-шо?

— Сібола. Шукали тисячі.

— Ага, багацько народу й не один рік, та більшість дибають геть і жалкують, що знайшли. Ну, клич його як хоч — бачу, ти по дорозі мало на балик не перетворився. Як тебе звуть?

— Чувак-Сміттєбак.

Ллойда це ім’я ніби й не здивувало.

— Супер. Б’юсь об заклад, що ти був байкером.

Він виставив руку. На кінчиках пальців усе ще виднілися ледь помітні рубці, які лишилися після його висидки у тюрмі Фінікса, де він мало не помер з голоду.