Розділ 14. Блискуча брила

  По шосейній дорозі, у напрямку села, торохтів мотоцикл. Молодий дільничний Максим, ловив обличчям приємну ранкову прохолоду, він був у доброму гуморі. Здається, дільничний натрапив на сліди бандитів, розкрадачів могил. Максим був у місті й доповів, що «чорні археологи» грабують старовинні поховання. Капітан Трубач доручив йому зайнятись цим, дуже непростим розслідуванням. Максим почувався справжнім детективом. І хоча фактів зібрано обмаль і капітан скептично ставиться до його звіту, та він - старший лейтенант Максим Онищенко, розкриє цю справу. Він виведе цих «чорних копачів» на чисту воду.

Лише раз побачивши цю шайку, біля Калининого обійстя, Максим зафіксував у пам’яті їхні лиця. І, сьогодні гортаючи оперативні данні, у кабінеті капітана, він наштовхнувся на фото одного з «копачів». Це був, молодий чоловік, років тридцяти – тридцяти п’яти, у дорогому костюмі, з акуратною зачіскою. Максим, тренованим оком слідчого, упізнав на фото кульгавого, хоча той і був на фотознімку набагато молодшим. Під фотографією значилося: що розшукується особливо небезпечний злочинець, на рахунку якого вбивства й пограбування. Бандит спеціалізується на пограбуванні музеїв і контрабанді рідкісних пам’яток культури. В останнє його бачили в Мізині, при пограбуванні місцевого музею. Кривий, Кравець, Пірат, остання кличка – Адмірал. Бандит, можливо, озброєний. Працює завжди з помічником, на лиці якого жахливий шрам.

- Так я й знав! – Аж підскочив Максим, прочитавши текст під фото. Він нічого не сказав капітану, а вирішив сам накрити Адмірала і його шайку на гарячому.

Усі докази, які Максим передав перед цим начальнику, той неуважно переглянув й жбурнув у шухляду.

- Я знаю, що ти, Максиме, багато читаєш детективів, але тут не вигадуй нісенітниць. Ну приїхали люди з міста відпочити. Зелений туризм - це називається. Фактично, що ти проти них маєш? Що копали? Так там не заборонено й, навіть, ти їх не застав за цією справою. Закривавлена сорочка - можливо, побилися; буде заява, притягуй!.. Переїхали курку? – Оштрафуй і крапка. А ти бачиш у кожному злочинця. Мені потрібна звітність по самогонниках і по крадіжках. У тебе на дільниці відсоток не зменшується, а це вже говорить про твоє ставлення до роботи, Максиме Петровичу. Але на всякий випадок приглянь за ними, я тобі даю свободу дій! – Останні слова, Трубач вимовив якось глузливо.

 Добре він докаже, й капітану й іншим вискочкам із райвідділу, хто такий Максим Онищенко.

Мотоцикл, огортаючи синім димом придорожні кущі, влетів у село. Біля самого відділку Максим пригальмував. Він забіг у кабінет дістав із сейфа зброю й фотоапарат.

- Можливо, згодиться, - розміркував слідчий. – Тепер я буду збирати всі факти і капітан змушений буде рахуватися з моєю правотою.

Максим зателефонував і викликав Віктора Пасічника, свого друга – колишнього військовослужбовця. Віктор фермерував на невеличкому наділі, та частенько допомагав дільничному.

- Вікторе, приїжджай! Можливо «материх» бандитів будемо брати. Захопи свою мисливську рушницю й мерщій до мене.

- Ого! Так усе серйозно?

- Думаю, так! І не барися!

  Віктор, по-військовому швидко, зібрався й за декілька хвилин слідчий із помічником уже сиділи на тріскотливому мотоциклі. Дорогою Максим, перекрикуючи двигуна, коротко розповів про свої підозри й додав останні настанови. Не доїжджаючи до пагорба з півкілометра, дільничний зупинив мотоцикла.

- На цій гнідій коняці ми всіх бандитів розлякаємо. Гуркоче так, ніби пуста бляшанка по бруківці.

- Так, психологічна зброя. - Посміхнувся Віктор. - Ви б його на смітник викинули, чи в селі залишили, а самі пішки… Може Дмитро Одарчин машиною підкинув би…

- Ніколи, ще Дмитра шукати. От, капітан обіцяв, у наступному кварталі патрульну машину виділити, тоді здам свого «Болівара» в музей.