«Лак для нігтів».

Раптом Гарпер на думку зринула одна з найперших дрібничок, які зникли в таборі: пляшечка червоного лаку для нігтів, що належала близнятам Нейборс. Сестри тоді подумали одна на одну, що спричинило до чималої сварки.

Нік вів її далі горбуватою зеленою землею. Повсюди на цвинтарі росла висока трава. Гарпер подумала, що до середини червня з-під розбуялої дикої зелені буде видно хіба що найвищі постаменти. Але прикрим їй це аж ніяк не видавалося. Для Гарпер розсип польових квітів та жмути мурави несли в собі значно більше краси, ніж свіжоскошений газон у парку.

Вони підійшли до склепу, білокам’яні стіни якого тонули в заростях плюща та смарагдового листя. На вхідних дверях був викарбуваний капітанський штурвал, а попід ним красувалося ім’я — «О’БРАЄН». Невелика каменюка, на якій виднілася ще одна риска, виведена лаком для нігтів, тримала двері трохи прочиненими.

Нік навалився на двері плечем — вони піддалися, зі скреготом відчиняючись досередини.

У склепі зовсім не було світла, і Гарпер пошкодувала, що не захопила ліхтарика: в гаражі десь та й мав би бути. Нік хутко рушив до однієї з кам’яних трун навпроти стіни. Кінчик пальця в малого спалахнув, порснувши цівкою блакитно-зеленого полум’я. Він запалив ним рядок свічок, більшість з яких вже давно потанули, обернувшись на деформовані недопалки, а тоді помахом загасив вогонь.

На одній з трун покоївся саквояж Гарпер. З ручки звисав золотий медальйон Еллі. Щойно побачивши «Портативну маму», Гарпер відчула, як на душі їй потеплішало. Почуття було таким, наче вона зустріла хлопця, котрий припав їй до душі силу-силенну часу тому — можливо, ще у старшій школі, — і побачила, що він і досі привабливий, після стількох років.

На іншій кам’яній могильній плиті поряд лежала велетенська чашка для чаю, завбільшки з супову миску. Щаслива чашка з зірками Емілі Вотерман. Зсередини вона вкрилася кіркою від полишених там шматочків в’яленого м’яса. Попід стіною купкою стояли три бляшанки «Спаму» і три бляшанки згущеного молока.

Малий підтягнувся і всівся поміж двох свічок. Гарп сіла навпроти нього, нахилила голову і стала чекати.

«Я намагався піймати кота, — говорив він до неї руками. — Великій кіт, смугастий такий, наче тигр. Коли я його гладив, то відчував, як він мурчить, наче маленький моторчик. Самого муркотіння я, звісно, не чув, лише відчував на дотик, та це все одно неймовірно. Але варто було мені спробувати його упіймати, як він щоразу тікав. Якось я зловив його в коробку і вже навіть півдороги до табору подолав, а він головою продавив дно і вистрибнув».

Гарпер кивнула, показуючи, що поки встигає за розповіддю.

«Майкл сказав, що допоможе його впіймати. Це мав бути наш із ним секрет. Ми ловимо кота разом, приносимо в табір, і я лишаю його собі. Майк сказав дістати з кафетерію „Спам“ та молоко. Тоді ми зустрілися, він теж мав із собою дещо з табору, соду там, цукерки. Я перепитав, чи нам не перепаде на горіхи, а він відповів, що ні, якщо ніхто не дізнається. Я знав, що ми робимо погані речі. І шкодував... іноді».

«Але тобі це ще й подобалося... що Майкл проводив з тобою час», — мовила Гарпер, поволі рухаючи руками, щоб бути певною, що все правильно показує.

Нік кивнув, та з таким завзяттям, що Гарпер відчула, як у серці їй кольнуло.

«Таке враження, що решта дітей навіть не помічали мене. Ніхто поміж них не знав мови жестів, а за їхніми усними балачками мені годі угнатися. Я часто сидів з ними в кафетерії, та майже ніколи навіть гадки не мав, про що вони теревенять. Якщо всі сміялися, то я усміхався, наче зрозумів жарт, хоч це й було не так. Хтозна, може, вони навіть з мене часом глузували».

Він похилив голову, потупившись собі на руки. Вони здригнулися, злегка рухаючись, і Гарпер подумала (з раптовим здивуванням, втіхою та смутком), що малий говорить до себе, а ті ледь помітні порухи пальців — то його версія казати пошепки. Зрештою він здійняв погляд до неї і заговорив знову.

«Майк не знав мови жестів, але ми писали одне одному записки. Він завжди чемно дочікувався, коли мені треба було ще чимало написати. Сидів собі і дриґав ногами, хвилин зо п’ять, поки я строчив йому записку. Більшість людей не дуже й терплячі. Він допомагав робити пастки для кота. Деякі з них були справді кумедні. Точнісінько як у коміксах. Якось ми поцупили куртку-хакі й розтягнули її понад ямою, заховавши під листям. Наче кіт був такий дурний, щоб у неї попастися».

Гарпер пригадувала той день, коли зникла камуфляжна куртка. Вона належала дівчинці-підлітку, Неллі Ленс, яку засмутило і спантеличило її зникнення. «Та ж навкруги тисяч з десять кращих одежин, які вона могла вкрасти, назбирається», — побивалася тоді Неллі.

Вона. Усі вони були переконані, що крадійкою виявиться хтось із дівчат. Усе, що зникало, було поцуплене або з кухні, або з дівочого гуртожитку. Та звісно ж — у дівочому гуртожитку був таки один хлопець. Нік провів там усю осінь, ділячи ліжко спершу з сестрою, а тоді, пізніше, перескочив на розкладачку до Гарпер.

«Усе крадене з табору ми ховали тут, — провадив далі Нік. — Я зробив вказівники лаком для нігтів, щоб ми завжди могли відшукати наш сховок. Часом ми продиралися у гараж. Майк докумекав, що якщо підніматиме мене на плечах, то я зможу залазити туди через вікно».