Але йому здається, що Річард керує усім із-поза лаштунків. Він відчуває це нутром.

— Нам треба поїхати до них, — каже Анна. — Але не можна просто вдертися й почати звинувачувати його. Ми ж не знаємо напевне, що відбувається. Я можу сказати йому, що знаю, що ти забрав Кору й передав її Дереку Гоніґу. Що нам потрібна його допомога в її поверненні. Якщо мій батько й замішаний у цьому, треба дати йому можливість відступити. Треба вдати, що він до цього непричетний, благати його допомогти впоратися з викрадачами й з’ясувати, як забрати Кору.

Марко думає про те, що вона сказала, й киває. Анна повернулася до свого нормального стану, і він видихає. До того ж вона має рацію — Річард не той, кого можна легко притиснути до стінки. Важливо повернути Кору додому.

— Можливо, мій батько й узагалі не має до цього стосунку. Можливо, він справді просто веде перемовини з викрадачами.

Їй, очевидно, так хочеться вірити, що батько не вчинив би з нею так.

— Сумніваюся.

Хвильку вони просто сидять, виснажені всім, що сталося, готуючись до того, що чекає на них попереду. Нарешті Марко каже:

— Час, мабуть, вирушати.

Анна киває. Коли вони йдуть, вона кладе долоню на його руку.

— Пообіцяй мені, що триматимеш себе в руках при батькові.

Що лишалося Марко, окрім як погодитися?

— Я обіцяю. — І принижено додав: — Я перед тобою в такому боргу…

Вони їдуть на таксі до батьків Анни, минаючи дедалі статечніші оселі, поки нарешті не в’їжджають до найбагатшого району міста. Вже пізно, але вони не попереджали про свій візит. Вони хочуть скористатися елементом несподіванки. Анна та Марко мовчки сидять на задньому сидінні машини. Марко відчуває тілом, що Анна тремтить, її дихання пришвидшене й поверхневе. Він бере її долоню у свою, щоб заспокоїти її. Від нервування він пітніє в задушливому липкому таксі, кондиціонер, здається, не працює. Марко трохи опускає скло, аби мати, чим дихати.

Таксі підвозить їх на викладений округлою галькою під’їзд до парадного входу. Марко платить водієві й відпускає його. Анна натискає кнопку дзвінка. У вікнах ще горить світло. За мить мати Анни відчиняє двері.

— Анно! — каже вона, очевидно здивована. — Як неочікувано!

Анна проходить повз матір, і Марко йде за нею до передпокою.

І всі їхні плани одразу ж летять шкереберть.

— Де вона? — питає Анна. Вона оскаженіло дивиться на матір. Та, здається, ошелешена й не відповідає. Анна починає носитися великим будинком, лишивши Марко, нажаханого її поведінкою, в передпокої. Анна забула, про що вони домовлялися, — тепер він не знає, як викручуватися.

Коли Анна розпочинає ці знавіснілі пошуки будинком, її мати рушає за нею. Марко чує, як Анна кличе:

— Кора! Кора!