Якби ж тільки він не вирушив подихати весняним повітрям, якби ж не сів на ту лавочку, якби йому не трапився Брюс. Якби ж тільки він встав і пішов того дня, коли Брюс усівся поряд і зав’язав знайомство, що з часом переросло у співпрацю. Якби не це, життя його зараз було б геть інакшим.

Він не думав, що поліція зможе знайти когось, кому було б відомо, що Брюса й Марко щось пов’язує. Їхні зустрічі були нерегулярними, непередбачуваними. Їх бачили лише бігуни та роллери, що час від часу проминали повз. Раніше він про це не хвилювався, тому що Брюс мав зникнути з обрію. Він був готовий піти на пенсію — збирався забрати свій мільйон та зникнути.

Але тепер Брюс мертвий.

А Марко — в цілковитій дупі.

Йому потрібно зателефонувати Річарду — саме для цього він приїхав у офіс — щоб втекти від Анни й поговорити сам-на-сам з її батьком. Він хоче знати, що відбувається з Корою після нових домовленостей Річарда з викрадачами.

Він вагається. Він не може витримати думки про нову порцію поганих новин. Але що б не трапилося далі, Кору необхідно повернути. Він мусить бути певен, що Річард зробить усе як слід. З рештою розбереться потім.

Він бере слухавку та набирає номер свого тестя. Одразу ж вмикається автовідповідач. Дідько. Він лишає коротке повідомлення:

— Це Марко, перетелефонуйте. Дайте знати, що відбувається.

Він встає й починає ходити офісом туди й сюди, як людина, уже замкнена в камері.

Анні здається, що вона чує дитячий плач: мабуть, Кора прокинулася. Вона знімає садові рукавички та швидко йде всередину, миє руки на кухні. Вона чує, як нагорі плаче Кора, кличучи її.

— Хвилиночку, зайчику, — кричить вона їй. — Уже йду.

Вона щаслива.

Анна біжить нагору до дитини, тихенько наспівуючи під носа. Вона заходить до дитячої кімнати. Все таке, як і раніше, тільки-от ліжечко порожнє. Вона раптом згадує, і її наче холодною водою обливає. Вона падає у крісло для годування.

Їй недобре — вона чудово це усвідомлює. Вона мала б комусь зателефонувати. Матері, скажімо. Але вона не телефонує. Натомість гойдається на стільці.

Їй хотілося б звалити всі свої проблеми на Синтію, але вона знає, що Синтія не забирала її дитини.

Синтія намагалася лише вкрасти її чоловіка, чоловіка, який і їй самій більше, можливо, не потрібний. Інколи їй здається, що Марко із Синтією варті одне одного. Анна чує Синтію по інший бік стіни, і її ненависть перетворюється на потужну лють. Адже, якби вони тієї ночі не пішли до Синтії, якби Синтія не сказала, що це вечірка без дітей, усього цього не трапилося б. Її маля і досі було б з нею.

Анна дивиться на своє відображення в розбитому дзеркалі у ванній, яке вони досі не замінили. Вона виглядає розкришеною, розщепленою на сотні частин. Вона заледве упізнає людину, що дивиться на неї звідти. Вона умивається, розчісується. Йде у спальню та перевдягається у свіжу сорочку та чисті джинси. Перевіряє: репортерів біля будинку немає. Потім іде до сусідських дверей і натискає кнопку дзвоника.

Синтія відчиняє, видно, що вона не очікувала побачити на порозі Анну.

— Можна зайти? — питає Анна.

Навіть лишаючись вдома, Синтія чудово вдягається: на ній капрі та гарна шовкова блузка.