«Господи, чому ж Вітьок? У нього таке гарне ім’я, єдине, що є у нього гарного. Чому ж Вітьок? Не вистачало ще — Рижий…»
— Тобто Віктор, — виправився він. — А знаєш, мені дуже сподобалося, як ти грала… «Аве Марію».
— Якраз і не вдалося, — сказала дівчина. — Я завжди перехвилююся перед концертом, і тоді погано виходить.
— А по тобі зовні не помітно, що ти хвилюєшся, — майже вигукнув Вітя.
— А… — здивовано промовила вона, — а ти звідки знаєш?
— Ну…
Краще крізь землю провалитися.
— Як?.. Бачу… Усі хвилюються, а ти — ні…
— Ну, гаразд, я вже прийшла, — мовила дівчина. — Ну, будь здоров… Вікторе.
— Дякую за ручку, — промимрив він у темряву вхідних дверей.
Потім стояв унизу зо півгодини, переживаючи знову і знову цю несподівану зустріч, намагаючись віднайти бодай якісь позитивні для себе ознаки.
III
Митниця забрала купу нервів, а головне — часу. Надворі починало сіріти, а це означало, що додому доведеться повертатись уночі.
Від’їхавши кілька кілометрів, Віктор зупинився на узбіччі й підняв капот. Машини, що мчали поруч, ще не ввімкнули габаритів. Діставши викрутку й ключі, він послабив болт, що фіксував трамблер, і відрегулював момент запалювання, роблячи це, як завжди, на слух. Результат задовольнив. Упавши у водійське крісло, Віктор дістав із «бардачка» мобільний телефон і набрав номер. Відповіли одразу.
— Павловичу, це ви?
— Я, слухаю.
— Це Віктор Середа.
— Слухаю тебе. Щось негаразд?
— Негаразд — це м’яко сказано, — відповів обурено Віктор. — Мене щойно на митниці вісім годин трусили.
— Хто, наші хлопці? — не втямив той.