Вона зиркнула на свою ручку в його руці, а він застиг, не знаючи, як вчинити. Махнувши рукою, дівчина побігла донизу.

— А…

— Потім віддаси…

Попри страх з’явилася й радість: це був привід дочекатися її. Від хвилювання він мало не задихнувся. Чекати до кінця занять. Чекати на неї!

Надворі смеркло, і фортепіанні звуки з того класу, за дверима якого зникла вона, незабаром припинилися. Ось і відчинилися двері школи.

— Зоряно, вибач… — якось витиснув він з себе. — Ось, затримав…

Він простяг ручку.

— Ти що, досі чекаєш? — здивувалася вона. — Та віддав би іншим разом, у мене їх ціла купа…

— Я ж не знав… — відповів Рижий. — У мене лише одна.

— То бери собі.

— Ні, що ти… — злякався він. — Дякую, не треба…

— Ну, як хочеш, — і вона рушила сходами вниз, а він несподівано для самого себе пішов за нею.

— Нам трохи це… по дорозі… — почула дівчина ззаду якесь белькотіння й обернулася.

Він наздогнав її.

— А звідки ти знаєш, як мене звати?

— Ну, ми ж в одній школі вчимося…

— А ти в якому класі?

— У дев"ятому… — він почервонів ще дужче — добре, що вже стемніло.

— А… я, здається, колись бачила тебе. Ти на якому інструменті граєш?

— На гітарі, — це вже вийшло веселіше. — Мене звати Вітьок.