— А навіщо до вас? — не зрозумів Віктор.

— На особистий огляд, — пояснив той.

— А де в мене може щось бути заховано? — він красномовно потрусив тонкими штаньми з однією кишенею.

— О-о! — зрадів митник. — Скажи краще, де не може! Шановний Вікторе Васильовичу, і в трусах ховають, і ще глибше. У людському тілі купа дірок, називаються вони природними отворами. У жінок їх на одну більше, в чоловіків, відповідно, менше, проте вони для цього придатні. І в них, уявіть собі, ховають що завгодно. І є в нас відповідна служба, медична, щоб протидіяти цьому. Зараз стоматолога запросимо, проктолога…

— Я хочу знати, — сказав Віктор, — чому мене так трусять. Ви зобов"язані це пояснити. У вас є якісь конкретні підозри?

— Аякже! — ще більше зрадів митник. — Є! Поступив сигнал, що сьогодні провозитимуть партію наркотиків. Ось ми й пильнуємо.

— Та їх уже провезли, — сказав Віктор. — Ви що, не помітили? Переді мною дві машини було. Там і провезли. Ви ж їх не оглядали.

— Е, ні… — помахав пальцем той. — Там не було, повір мені. У мене залізний нюх на такі речі. А щодо огляду проктолога, то ви можете це оскаржити. Маєте право. Прошу вас!

Не кажучи ні слова, Віктор скинув майку, штани і кинув на стіл. Одразу ж другий митник почав їх перемацувати.

— Красень, — зауважив вусатий. — А це що — ВДВ? — він вказав пальцем на татуювання на плечі. — Де служив?

— Це наклейка, — відповів Віктор. — Знаєте, діти такі у школі роблять. Всякі бувають. Просто клеїться на шкіру. А під нею антикварна ікона ховається. А під іконою — півкіло наркоти.

— Перевіримо, — пересмикнув бровами вусатий. — І під неї зазирнемо. А поки що скидай труси.

На це Віктор лише посміхнувся. Там вони не знайдуть нічого. Нічого зайвого.

Рижий мав досвід пересилювання себе. Одного разу він таки стрибнув на фізкультурі через коня, що досі боявся зробити. Іншим разом спромігся дати по морді нижчому, але кремезнішому Джузепі, за що, правда, добряче потім поплатився. Але все це було ніщо порівняно із зустріччю з нею. У грудях калатало кілька днів.

Закінчувався рік. І вона закінчувала музичну школу. Та й звичайну також. Що далі? Далі він просто позбудеться можливості бачити її. Насправді Рижий чудово розумів, що колись так і станеться, що вона — двісті відсотків — ніколи не належатиме йому, проте… Про що тоді мріяти?

Він сам не знав, як це сталося. Чогось стояла вона тоді, спершись на поруччя, на другому поверсі, очевидно, чекала когось із учителів.

— Зоряно… вибач… не даси мені на секунду ручку, бо забув свою, а маю записати… тут…

Вона глянула на нього дещо здивовано й дістала ручку з папки. Погляд упритул, здавалося, відбере у нього глузд повністю, хоч Вітя й так не тямив, що зараз промовляє. Від цього погляду можна було скам’яніти… Напевно, саме так і сталося, бо ручка вислизнула з його руки й упала на підлогу. Він якось спромігся підняти її й тепер намагався відкрити зошит, у якому буцімто мав щось записати.

Вона мовчки чекала. Зараз випаде ще й зошит.

— Зорянко, — покликали знизу, — ти там чекаєш? Ходи, я вже вільна. Тільки скоренько.