— Під сидінням, під пружинами, — сказав він. — Чого мовчиш? Я ж казав, що знайдемо. Ти що, гадаєш, як швендяєш туди-назад і ніхто тебе не чіпає, то можна й наркоту возити?
Він понюхав пальці і, взявши на язик, почав куштувати з зосередженим обличчям.
— Я ніколи й нічого не ховав під сидіння, — сказав Віктор. — Якщо там щось є, то я навіть не знав. Кажу ще раз — машину придбав у Тужирі…
— Тьху, гидота… — митник сплюнув на асфальт. — Довго ви ще?
Слюсар витяг з кабіни відкручене сидіння й перекинув догори цапки. Знизу під пружини був підіпханий клапоть поліетилену, в якому справді виднілися залишки чогось схожого на порошок білого кольору. Висмикнувши його з-під пружин, вусатий ще раз спробував на смак і простягнув молодшому колезі:
— На, дай про всяк випадок до лабораторії…
— Чому про всяк випадок? — не зрозумів той.
— Борошно, — недбало кинув вусатий. — На оладки, однак, не вистачить, мало. Пощастило тобі, Вікторе Васильовичу…
— Можна мені в туалет? — запитав той, наче й не було ніякого кулька. — Третю годину маринуєте.
— Ну, давай… Тільки щоб не казав потім, що ми тобі щось підклали.
З Валерієм, іншим митником, який працював на сусідньому майданчику, Віктор зіткнувся в коридорі. Той лише кивнув, наче й не бачив, що його «трусять» поруч.
— Хвилинку… — озирнувшись, зупинив його Віктор. — Що тут відбувається? Можеш пояснити? Я взагалі не врублюся…
Той лише знизав плечима і кинув через плече:
— А біс його знає… Приїхав і чудить…
— Стій! Валеро, скажи, він може щось підкинути?
— Ти що, дурний? — той покрутив пальцем. — Повимахується, й поїдеш.
— Валеро, може…
— Я сам по вуха… — замахав руками той. — Сьогодні день такий — не прогребу. Та не бійся ти…
Машину вже почали приводити до ладу. Сидіння стояло на місці, й майстри поступово ладнали на свої місця елементи обшивки. Магнітолу винесли з приміщення митниці, і Тарас Лема знову дав звуку так, що було чути й угорцям. Щоправда, ненадовго — це була лише перевірка.
— Ну що, — сказав вусатий. — Прошу до наших апартаментів. Огляд машини, будемо вважати, закінчено.